У цю мить у кишені Андрія завібрував телефон. Він глянув на екран. Його обличчя миттєво змінилося. Він відповів лише однією фразою:
— Де?
Після короткої паузи він різко промовив:
— Нікому не кажіть. Я виїжджаю.
Він швидко вдягнув куртку. Марина зупинила його.
— Що сталося?
Андрій уперше мав по-справжньому стривожений вигляд.
— Якщо мене не буде до ранку… — Він урвав себе. Потім твердо сказав: — За жодних обставин нікому не відчиняй двері.
Не чекаючи відповіді, він вийшов із дому. За хвилину на подвір’ї пролунав звук двигуна.
Автомобіль зник у темряві. Марина підійшла до вікна. Серце калатало дедалі сильніше.
Вона ще не знала, що цієї ночі хтось уже прямував до їхнього дому. І ціллю був зовсім не Андрій. Марина ще довго стояла біля вікна, вдивляючись у темряву.
Машина Андрія давно зникла за поворотом, а в домі повисла незвична тиша. Вона спробувала заспокоїтися, але слова Андрія не виходили з голови: «Нікому не відчиняй двері».
Він ніколи не говорив зайвого. І якщо попередив, значить, небезпека була справжньою. Не минуло й години, як на подвір’ї почувся звук автомобіля, що під’їжджав.
Світло фар ковзнуло по вікнах. Потім обережний стукіт.
— Андрію! Це я.
Голос був чоловічий і незнайомий. Марина не відповіла.
Стукіт став гучнішим.
— Нам треба поговорити. Це стосується вашого чоловіка.
Вона повільно підійшла до дверей, але не стала відчиняти.
— Хто ви?
— Друг Андрія.
— Назвіть ім’я.
За дверима повисло мовчання. За кілька секунд чоловік роздратовано промовив:
— У нас немає часу на ці ігри.
Марина згадала погляд Андрія перед від’їздом. Вона зробила крок назад.
— Ідіть геть.
Тоді ручка дверей різко смикнулася. Ще раз. І ще.
Хтось намагався ввійти силоміць. Серце Марини ледь не вискочило з грудей. Вона швидко схопила телефон і набрала екстрений номер.
Не встигла вона договорити з оператором, як на подвір’ї спалахнуло яскраве світло. Пролунав вереск гальм. Чиїсь гучні команди.
Потім звук людей, що втікали. За хвилину все стихло. У вікно вона побачила кількох чоловіків у темному одязі.
Через темряву Марина не могла зрозуміти, чи були це поліцейські. Один із чоловіків підвів голову й помітив її. Він лише коротко кивнув.
Після цього всі машини зникли так само швидко, як і з’явилися. Андрій повернувся лише під ранок. На його обличчі була невелика подряпина.
Куртка була забруднена багнюкою. Марина мовчки дивилася на нього.
— Ти поранений.
— Дрібниці.
— Хто ці люди?
Він довго мовчав. Потім уперше сів поруч із нею.
— Гадаю, час розповісти, хто я і чому переховувався…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
