Роки додавали Мирославі і роботи, і витривалості. Спершу їй довіряли лише птицю й кухню, потім стали посилати на сінокіс, на жнива й до корівника. Вона навчилася готувати їжу для всіх працівників садиби, давати раду важкому серпу, лагодити збрую й доглядати хвору худобу. Галина Остапівна вимагала, щоб після польового дня дівчина ще й нагрівала лазню та готувала все до господаревого приходу. Утома часом була такою, що Мирослава засинала сидячи, не встигнувши зняти хустку. Але руки зміцніли, рухи стали впевненими, а всередині виросла тиха здатність витримувати удар, не дозволяючи образі перетворитися на злобу.
До сімнадцяти років вона витягнулася в струнку дівчину з довгою русою косою й великими сіро-зеленими очима. Працівники жаліли її, підсовували зайвий шматок хліба, іноді намагалися непомітно взяти на себе частину важкої роботи. Однак відкрито заступатися ніхто не наважувався: Галина Остапівна не прощала доброти до тієї, кого називала нахлібницею. Сама господиня запевняла, що годує й одягає сироту, а тому має право вимагати від неї втричі більше, ніж від найманих людей. Одягом служили перешиті сукні, що давно набридли господині, а їла Мирослава разом із дворовими, окремо від родини.
Щороку в садибі повторював попередній, але Мирослава навчилася розрізняти час за роботою. Весну приносили мокрі чоботи, новонароджені телята й довгі дні біля розсади. Літо пахло потом, сіном і нагрітою землею. Восени долоні темніли від овочевого бадилля, а кухня наповнювалася парою заготовок. Узимку доводилося вставати ще раніше, щоб розтопити вистиглі печі до пробудження господарів. Ці кола праці замінили їй календар. Лише в день народження вона дозволяла собі вийняти фотографію батьків, поставити поруч дерев’яний гребінь і кілька хвилин посидіти без діла. Потім ховала речі, бо кроки Галини Остапівни могли пролунати на сходах будь-якої миті.
Працівники часом розповідали Мирославі новини зі школи: які книжки читають діти, як розв’язують задачі, хто краще пише. Вона слухала уважно й запам’ятовувала все, що вдавалося почути. Знайшовши клаптик газети, розгладжувала його й читала доти, доки літери не відбивалися в пам’яті. Іноді рахувала мішки зерна швидше за рахівника, але приховувала це, щоб не викликати роздратування господині. Відібране навчання не зникло з її бажань; воно лише перетворилося на тихий внутрішній голод, який ставав сильнішим із кожним роком.
Попри приниження, вона не стала жорстокою. Узимку відігріла за пазухою замерзлого снігура, влітку витягла зі ставу кошеня, підгодовувала безпритульних цуценят і розмовляла зі старою кобилою так лагідно, ніби та могла зрозуміти кожне слово. Богдан, побачивши якось пташку в її долонях, скривився:
— Сама ходиш в обносках, а ще всяку живність рятуєш.
Мирослава не відповіла. Вона лише прикрила снігура долонею від вітру. Жаль до слабкого був, мабуть, єдиним багатством, яким у цьому домі ніхто не міг розпоряджатися замість неї.
Тієї осені біда прийшла вже до самих Левченків. Степан Михайлович почав швидко здавати. Спершу з’явилася втома, потім болісний кашель і жар. Він намагався, як і раніше, виходити на подвір’я, перевіряти поля й вичитувати працівників, але дедалі частіше опускався на лаву біля ґанку й важко дихав, дивлячись за далекий край ріллі. Одного разу Мирослава помітила в його очах сльози. Вона хотіла пройти повз, однак господар несподівано покликав:
— Мирославонько, підійди.
Ніколи раніше він не вимовляв її ім’я так м’яко. Дівчина зупинилася. Степан Михайлович довго дивився на неї, і його губи тремтіли, ніби за ними тіснилися слова, яким бракувало рішучості вийти назовні. Але у двір в’їхав віз із працівниками, знявся гамір, хтось гукнув господаря. Він здригнувся, відвернувся й утомлено махнув рукою.
— Іди. Потім поговоримо.
До зими хвороба прикувала його до ліжка. Запрошений лікар виписував ліки, але після кожного огляду виходив із кімнати з таким виразом обличчя, що надія танула швидше за сніг біля печі. Галина Остапівна посилала людей по інших фахівців, по рідкісні ліки, по все, що обіцяло бодай ще кілька місяців. Однак сидіти біля чоловіка вона не могла. При вигляді крові чи нападу кашлю в неї тремтіли руки, і вона поспіхом ішла, прикриваючи рота хусткою.
Доглядати хворого довелося Мирославі. Вона міняла простирадла, поїла його з ложки, обтирала чоло, піднімала важке тіло й годинами сиділа поруч, дослухаючись до нерівного дихання. Робила все спокійно, без бридливості й скарг. Дворові жінки дивувалися: інша на її місці відвернулася б від людини, яка стільки років мовчала, бачачи несправедливість. Галина Остапівна відповідала, що сирота лише відробляє свій хліб.
У рідкісні ясні години Степан Михайлович просив Мирославу не йти. Він брав її долоню своєю висохлою рукою й довго мовчав. Одного разу, коли жар трохи спав, хворий раптом підвівся й вимовив із зусиллям:
— Я винен перед тобою. Черненко… твоя мати… ці поля…
Голос обірвався кашлем. Мирослава піднесла чашку, дочекалася, поки він зробить кілька ковтків, і нахилилася ближче.
— Що ви хочете сказати, Степане Михайловичу?
Він заплющив очі. Вона чекала, але за хвилину зрозуміла, що хворий заснув. Наступного дня до нього повернувся жар, а слова про матір і землю ніби зникли з його пам’яті.
Іншим разом він попросив знайти скриньку в одному зі скринь. У кімнаті їх було три, і кожен виявився замкненим. Мирослава спитала, де лежать ключі. Степан Михайлович подивився на неї розгублено, потім по його скронях покотилися сльози.
— Пізно, — прошепотів він. — Усе надто пізно. Прости старого дурня.
— За що мені вас прощати, дядечку?
Так вона назвала його вперше. Хворий не відповів. Він дивився в стелю, ніби бачив там минуле, якого вже не можна було виправити. Мирослава просиділа поруч до світанку, але більше він не вимовив ані слова про скриньку, Черненків чи землю. Таємниця, до якої він намагався її підвести, знову відступила в темряву…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
