Коли пік бунту минув, колонія не заспокоїлася — вона догорала. На землі лежали уламки, димлячі дошки, перекинуті бочки, розірвані документи. Люди Скіфа добивали рештки спротиву, охорона ховалася, зв’язок то оживав, то захлинався тріском. Це було саме те вікно, на яке Аліна чекала.
Вона знайшла Макара в його кабінеті. Він сидів за столом, розстебнувши форму, і гойдався з боку в бік, як хвора дитина. На його нових погонах темніла брудна пляма. Обличчя розпухло від сліз, погляд розсипався.
— Макаре, — сказала Аліна.
Він здригнувся.
— Нас усіх розстріляють, — прошепотів він. — Мене, тебе, всіх. Я все втратив.
— Ніхто не встигне нас розстріляти, якщо ти зробиш те, що я скажу.
Її голос був твердіший за сталь. Макар завмер, ніби дістав ляпаса.
Аліна поклала перед ним бланк закритої службової телеграми і ручку.
— Пиши. Особисто генералу Дементьєву.
— Що писати? — він майже скрикнув. — Що я провалив установу? Що в мене зона горить, а полковника внутрішньої безпеки вбили? Він мене першим віддасть під суд!
— Він віддасть тебе під суд, якщо побачить слабкість. А ти покажеш силу. Пиши: ситуація критична. На установу вчинено організований напад. Бунт спровокований найнебезпечнішим рецидивістом на прізвисько Скіф, імовірно пов’язаним із зовнішніми силами. Під час нападу, виконуючи обов’язок, загинув полковник Соколов, який проводив тут особливо важливу службову перевірку, пов’язану з питаннями службової безпеки.
Макар тупо дивився то на бланк, то на дружину.
— Навіщо? Навіщо це йому?
— Тому що ти маєш змусити його прилетіти особисто.
Вона говорила терпляче, майже лагідно, як пояснюють дитині просту задачу.
— Ти напишеш, що місцевих сил не вистачає. Що потрібна не просто зачистка, а рішення на найвищому рівні. Що Соколов володів відомостями, які не можна віддавати випадковим людям. Що документи могли потрапити не в ті руки. Що лише авторитет Дементьєва може втримати ситуацію і запобігти великим жертвам.
— Він пришле групу, — прошепотів Макар. — А мене поставить до стінки.
— Він прилетить, — сказала Аліна з такою впевненістю, що Макар мимоволі повірив. — Соколов був його людиною. Дементьєв єдиний знає, що той тут шукав і які сліди мав прибрати. Смерть Соколова для нього не трагедія. Це загроза. Він надто пихатий, щоб довірити її підлеглим. Прилетить, щоб на власні очі переконатися, що всі кінці сховані. Прилетить, щоб перетворити чужу пожежу на свою перемогу.
Вона нахилилася ближче.
— Пиши, Макаре. Зіграй востаннє роль сильного начальника. Поклич свого покровителя. Це єдине, що ти ще можеш зробити. Для нас.
Слово «нас» спрацювало. Макар учепився в нього, як потопельник у дошку. Взяв ручку і почав писати. Його кострубатий почерк виводив рядки, продиктовані Аліною, — рядки, які виглядали відчайдушним сигналом про допомогу, а насправді були запрошенням на страту.
Коли телеграма пішла закритим каналом, Аліна забрала чернетку. Вона знала: довго чекати не доведеться.
За три години апарат у кабінеті заскреготів і видав коротку відповідь. Один рядок, набраний бездушними літерами:
«Чекайте. Вилітаю особисто. Оточення утримати. До мого прибуття ніхто не залишає територію».
Аліна склала папірець і подивилася на Макара. Він дивився на неї з жалюгідною надією, ніби вона вже врятувала його.
— Готуйся зустрічати гостя, чоловіче, — сказала вона тихо.
У її голосі не було радості. Лише сухе задоволення виконавця, який побачив, як приречений сам підіймається на ешафот. Гра ввійшла у фінал. Король летів на дошку…
