— Я, Аліно. І, чесно кажучи, не очікував побачити тебе тут, ще й у такому стані.
— Ну, якби ми знали наше майбутнє, то не були б щасливі в теперішньому, — спокійно прокоментувала вона.
— А я був щасливий із тобою! Тільки ж це ти вирішила все закінчити.
— Я?
— Я теж тебе дуже кохала, але твоя мама погрожувала. Не хотіла, щоб я зберегла Машу. А я вибрала її. Пробач.
— Що? Як це погрожувала? Ти що таке кажеш?
— Так. Ти все правильно зрозумів, можеш подзвонити й спитати в неї.
— Вона померла три роки тому, нема в кого питати.
— Ну, тоді вже повір на слово.
— Не може бути…
У Івана запаморочилося в голові від усвідомлення того, що він щойно почув.
— Може, ми й пішли з донькою через твою маму, але я пам’ятала про тебе щохвилини. Особливо зараз. Я лежу, часу багато. Іноді працюю, звісно, але коли дрімаю, згадую, як ми були щасливі.
— Знаєш, вона помирала тяжко, була в комі. А незадовго до смерті прийшла до тями й сказала, що просить пробачення за Аліну й маля. Я взагалі думав, що це маячня після ліків…
За спиною почулися схлипування. Дівчинка давилася риданнями й щосили намагалася триматися. Вона ж так мріяла знайти й обійняти тата, і ось тепер бачила його, але не розуміла, що робити.
— Гей, ти чого?
