Життя без прикрас— Знав.
— Між вами справді щось було?
— Було. Недовго. Дуже давно.
— І закінчилося погано?
— З моєї вини.
Соня гірко всміхнулася.
— Отже, вона просто мститься тобі через мене.
Андрій сів ближче до доньки.
— Послухай мене уважно. У цьому немає ані грама твоєї вини. Те, що сталося між дорослими людьми багато років тому, не дає нікому права цькувати дитину. Ні їй. Ні її доньці. Нікому. Це закінчиться зараз.
Марина витерла обличчя тильним боком долоні.
— Що робитимемо?
— Завтра вранці йдемо до школи. Усі разом.
Він сказав це коротко. Без пафосу. Але Марина знала його досить добре, щоб почути головне: він не збирався просити.
Він збирався з’ясувати, як далеко може зайти доросла образа, якщо дати їй двадцять п’ять років тиші.
Уранці Андрій одягнув чисту сорочку. Марина зібрала волосся й узяла теку, куди за ніч склала все, що вдалося зібрати: дати пропусків, скриншоти листування, роздруківки фальшивого акаунта, записи Сониних слів.
Соня йшла між ними мовчки, зчепивши пальці перед собою. Її дрібна, обережна хода стискала Андрієві горло.
Школа зовні виглядала благополучною. Чисті сходи, стенд із розкладом, чергова біля входу, рівні стіни. Андрій подумав, що саме в таких місцях особливо страшно виявляти гниль: фасад надто охайний.
У кабінеті директора на них чекали двоє: Тамара Сергіївна, директорка, і Ірина Павлівна Морозова, класна керівничка.
Соня, побачивши вчительку, ледь помітно відсахнулася. Андрій одразу вловив це й поклав долоню на спинку її стільця поруч із її рукою. Не стиснув. Не втримав. Просто позначив: я тут.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.