Бабусина квартира на Академічній коштувала менше. Та сама трикімнатна, яку отримала Тамара й заради якої вона п’ять років чекала.
Я відкинулася на стільці й заплющила очі. Посиділа так хвилину, може, дві. Потім розплющила очі й узяла телефон.
Зателефонувала юристці. Знайома по роботі, Лариса, займалася земельними питаннями. Я описала ситуацію, назвала кадастровий номер. Попросила перевірити.
За дві години вона передзвонила.
– Надіє Іллівно, – сказала Лариса, і голос у неї був інший, не такий, як зазвичай. – Документи справжні. Свідоцтво старого зразка, але видане законно. Ділянка в реєстрі, обтяжень немає. Правовласник — ваша бабуся. Вам треба прийняти спадщину в нотаріуса, вступити в права. За процедурою — пів року, заява, документи. Жодних проблем.
– Я знаю процедуру.
– Тоді ви, мабуть, уявляєте масштаб. Хороше місце. До шосе їхати хвилин п’ять, газ і вода підведені, категорія земель — населені пункти.
– Уявляю.
Лариса помовчала.
– Ваша бабуся була мудра жінка, – сказала вона.
– Була, – відповіла я.
Я поклала слухавку. Подивилася на валізу в передпокої. Вона стояла з відкинутою кришкою, і зсередини все ще долинав тонкий аромат минулого часу. Фотографії лежали стосом на підлозі, облігації поруч. Конверти, межовий план, свідоцтво — на кухонному столі.
Я підійшла. Зібрала фотографії, склала назад. Пожовклі папери позики — зверху. Лист у конверт. Усе всередину.
Закрила кришку. Замки клацнули. Обидва. З першого разу. Ніби за цей тиждень щось у них розм’якло, відпустило. Або це я відпустила.
Я поставила її до стіни. Провела долонею по кришці. Шкіра була тепла на дотик, зігріта кімнатним повітрям, а може, мені просто так здалося.
Задзвонив телефон. На екрані — ім’я Тамари. Я подивилася на екран, потім у передпокій. Взяла слухавку.
– Так, Тамаро.
– Надю, ну ти валізу-то відкрила?..
