– Відкрила.
– І що? Що там?
– Знімки, – сказала я. – Старі знімки. Якісь папери. Газети. Пам’ять.
– Я ж казала! Викинула?
– Ні. Залишу.
Тамара зітхнула.
– Ну як знаєш. Тобі місця нікуди дівати? Вона ж важка.
– Знайду куди.
– Гаразд, – сказала Тамара. – Ми тут із Зінаїдою квартиру ремонтуватимемо перед продажем. Поклейка, підлоги, сантехніка. Приїдеш допомогти?
– Можливо. Пізніше.
– Ну давай. Не зникай.
Я поклала слухавку. Вийшла на балкон. Вечірнє місто внизу, вогні, машини, хтось вигулює собаку у дворі. Повітря березневе, з гірчинкою, як талий сніг. Унизу дівчинка років семи бігла до гойдалок, і мати кричала їй: «Не біжи!» А дівчинка бігла.
Я стояла й думала про неї. Про те, як вона все вже давно прорахувала. Тихо, без оголошень, без скандалів. Як економістка — але краще, бо вона рахувала не гроші, а людей. Хто дзвонить, хто приїздить, хто питає «як ти?» і чекає відповіді, а хто питає і тут же переводить розмову на себе.
«Ракітіни — люди земляні. Нам без коріння не можна.»
Дід казав це, бабуся написала, а я прочитала. І земля тепер моя. Не квартира, не дача — земля. Дванадцять соток, на яких можна збудувати дім. Або просто стояти й знати, що це твоє.
Я повернулася в передпокій. Валіза стояла біля стіни, зачинена, з потемнілими латунними замками. Потерта на кутах до світлого. З ручкою, обмотаною чорною ізоляційною стрічкою.
Мені дісталася стара валіза. Тітки сміялися.
Вони й досі не знають.
