Пауза.
— Так.
Юрист Романа на мить заплющив очі.
Ця помилка була вже непоправною. Можна було говорити про пізнє каяття, про бажання відновити зв’язок, про внутрішній перелом. Але визнати під протокол, що позов з’явився після відмови у фінансовій допомозі, — це означало самому зняти зі справи красиву оболонку і залишити голу суть.
Я не подивилася на Мирона Семеновича, але відчула, як він поруч трохи випростався. Суддя знову зробила запис.
Потім зачитали письмові пояснення Лариси. Юрист Романа спробував заперечити проти долучення, говорив про те, що відомості стосуються іншого шлюбу і не належать безпосередньо до предмета спору. Мирон Семенович спокійно відповів, що ці відомості характеризують сталий спосіб поведінки позивача в сімейних і фінансових стосунках, а також підтверджують корисливий мотив звернення.
Суддя документи долучила.
Секретар читав рівно, без виразу. Від цього текст Лариси звучав іще жорсткіше. Нерегулярна робота. Спроби після розлучення отримати гроші. Тиск на жалість. Перекладання відповідальності. Жодних яскравих фраз, жодної помсти. Лише факти, викладені людиною, яка надто добре знала Романа.
Роман дивився вниз. Його пальці лежали на краю столу, і я помітила, як він кілька разів стиснув їх, потім розтиснув. Мабуть, йому було неприємно чути, як його життя розкладають по пунктах. Можливо, вперше за довгий час він опинився в місці, де не можна було перебити, піти, вимкнути телефон або сказати: «Ти не розумієш». Тут розуміли надто добре.
Останніми зачитали пояснення Назара.
Коли секретар вимовив: «Я не заперечую біологічної спорідненості…», Роман підвів голову. Спершу він дивився на секретаря, потім перевів погляд на сина.
Назар сидів спокійно. Погляд спрямований уперед, обличчя майже нерухоме. Він слухав власний текст так, ніби це був документ, а не шматок його життя. Але я знала його краще. Бачила, як трохи напружена лінія щелепи. Бачила, як пальці на коліні не рухаються зовсім — надто нерухомі, щоб це було випадково.
Секретар дійшов до фрази: «Батько — це той, хто ростить, захищає і присутній».
У залі стало особливо тихо.
Я чула, як десь у коридорі грюкнули двері. Як рипнув стілець у юриста Романа. Як суддя перегорнула сторінку. Сім слів, написаних дев’ятнадцятирічною людиною, раптом виявилися точнішими за всі юридичні формулювання.
Роман опустив очі.
Після цього суддя оголосила перерву на п’ятнадцять хвилин.
Ми вийшли в коридор. Там було холодніше, ніж у залі. Назар одразу підійшов до вікна, подивився вниз на засніжений двір, потім дістав телефон. Мирон Семенович закрив теку і сказав неголосно:
— Іде добре.
— Наскільки добре? — спитав Назар.
— Достатньо, щоб вони почали думати про вихід.
Син кивнув.
Я стояла поруч і вперше за ранок дозволила собі видихнути трохи глибше. Не розслабитися — до цього було далеко. Але напруження перестало бути таким гострим. Усередині з’явилася тверда впевненість: ми стоїмо на землі, а не на хиткому мосту.
Хвилин за п’ять із зали вийшов юрист Романа. Він попрямував просто до Мирона Семеновича.
— Можу переговорити з вами? — спитав він.
— Говоріть.
Юрист кинув короткий погляд на мене, потім на Назара.
— Мій клієнт готовий відкликати вимогу про утримання. За умови, що ваша сторона не ініціюватиме питання про стягнення з нього заборгованості за минулі роки.
Він говорив діловито, без зайвих емоцій. Як людина, яка розуміє: позиція просідає, треба рятувати хоча б частину.
Мирон Семенович повернувся до мене.
Я подивилася на юриста Романа. Він був молодий, але не дурний. І чудово розумів, чому пропонує саме це. Прибрати найслабшу, найочевидніше корисливу вимогу, але залишити встановлення батьківства як потенційний важіль на майбутнє. Сьогодні відмовиться від грошей. Завтра передумає. Або не завтра. За рік. За два. Знову з’явиться, знову заявить, що має право.
— Ні, — сказала я.
Юрист трохи підвів брови.
— У чому ваша позиція?
— Обидва позови мають бути відкликані. Повністю. Без умов. Лише в цьому разі ми не порушуватимемо питання про минулі виплати.
— Але вимога про встановлення батьківства є самостійним правом позивача.
— Правом, яким він не користувався дев’ятнадцять років, — відповіла я. — І згадав про нього лише після того, як отримав відмову в грошах. Суд це почув. Ви теж.
Юрист не став сперечатися одразу. Він дивився на мене уважно, оцінюючи, чи блефую я.
— Ви справді готові ініціювати стягнення? — спитав він.
— Так.
Це було не зовсім те, чого я хотіла. Я не мріяла витрачати ще місяці на нові папери, засідання, пояснення, експертизи можливих строків, суперечки про суми. Але готовність була справжньою. Роман мав це розуміти. І його юрист теж.
— Я передам клієнту, — сказав він.
— Передайте.
Він пішов до Романа, який стояв біля протилежної стіни, майже спиною до нас.
Назар подивився на мене.
— Ти справді готова цим займатися?
— Якщо доведеться.
— А якщо не доведеться?
— Тоді краще не витрачати на нього більше життя, ніж він уже забрав.
Син кивнув. У його обличчі майнуло щось схоже на повагу, але він нічого не сказав. Лише прибрав телефон до кишені й знову подивився у вікно.
Перерва закінчилася.
Ми повернулися до зали. Юрист Романа попросив слово і заявив клопотання про відкладення розгляду справи у зв’язку з наміром сторін обговорити можливе врегулювання.
Суддя подивилася на нього поверх окулярів.
— Скільки часу вам потрібно?
— Два тижні.
— Тиждень, — сказала суддя. — Наступне засідання призначається за сім днів. Якщо документи про врегулювання або відмову від вимог не надійдуть, розгляд триватиме.
Вона закрила теку.
— Засідання закінчено.
Ми вийшли в коридор. Роман ішов позаду, і я чула його кроки, але не озиралася. Біля сходів Мирон Семенович зупинився.
— Він відкличе, — сказав він. — Після сьогоднішнього в нього немає розумного продовження.
— Розумного — немає, — відповіла я. — Але Роман не завжди обирає розумне.
— Цього разу в нього є юрист. А юрист, якщо він не зовсім безвідповідальний, пояснить йому ціну впертості.
Назар застебнув куртку.
— Їсти хочеться, — сказав він раптом. — Тут поруч є нормальне місце з ролами. Ходімо?
