Голос у нього був низький, спокійний, дорослий. Я й досі іноді ловила себе на дивному подиві: цей голос належить тому самому хлопчикові, якого я колись колисала ночами, рахуючи хвилини до ранку.
— Мені дзвонив Роман Гнатюк, — сказала я. — Твій батько.
Тиша була короткою. Назар не вмів розтягувати паузи через розгубленість. Він швидко збирався всередині, ніби зачиняв зайві вікна в голові.
— І чого він хотів?
— Побачити тебе. Сказав, що має право.
У слухавці пролунав тихий видих. Не сміх, але щось близьке до нього.
— Зрозуміло. Дай мені його номер.
— Назаре…
— Мамо, все нормально. Я сам із ним поговорю. Він просто не розуміє, з ким вирішив мати справу.
Він мав рацію. Роман справді не розумів.
Але щоб пояснити, чому його дзвінок не був для мене просто неприємним епізодом із минулого, треба повернутися туди, де все почалося. До тієї Оксани, якій було трохи за двадцять, яка вірила людям без особливої обережності й ще не знала, що іноді найточнішого удару завдає не ворог, а людина, якій одного разу довірила все своє життя.
З Романом ми познайомилися на третьому курсі. Він навчався на економічному, я — на юридичному. В університетському буфеті тоді залишився один пиріжок із капустою, і я встигла взяти його просто в нього з-під носа. Він обернувся, побачив мою здобич і засміявся так легко, ніби ми вже були знайомі. Сказав щось смішне, я відповіла, потім ми ще кілька разів випадково перетиналися в коридорах, а за місяць уже чекали одне одного після пар.
Тоді все здавалося простим і правильним. За рік ми знімали маленьку квартиру з нерівною підлогою і старою шафою, яку доводилося зачиняти плечем. За два роки розписалися в старому відділі реєстрації, без пишного свята і довгого натовпу родичів. Мої батьки накрили стіл удома. Його батьки не приїхали — послалися на справи, відстань, незручний час. Я тоді не образилася. Молодість узагалі щедра на виправдання чужої холодності.
Я любила Романа не голосно, не театрально, а так, як уміють любити люди, які виросли в спокійних родинах. У нас удома слово «сім’я» ніколи не вимовлялося урочисто, але було в усьому: у маминій звичці залишати татові вечерю, якщо він затримувався, у татовому мовчазному вмінні лагодити все, що ламалося, у тому, що ніхто не виходив із кімнати під час важкої розмови, поки не знаходилося бодай якесь рішення.
Мені здавалося, Роман теж такий. Надійний. Легкий, веселий, уміє розсмішити, коли в мене не виходила курсова або коли я приходила з практики втомлена й зла. Він слухав мене — або дуже переконливо робив вигляд, що слухає. Він умів обійняти так, що тривога ставала меншою. Потім я часто думала: може, саме це й було найболючішим. Не його відхід сам по собі, а те, що до нього він так довго здавався людиною, яка не піде.
Вагітність не була випадковістю. Ми говорили про дітей не раз. Уявляли, якою буде наша дитина, сперечалися, на кого вона має бути схожа, сміялися з імен, які по черзі здавалися нам то красивими, то безглуздими. Коли тест показав дві смужки, я стояла у ванній і сміялася крізь сльози. Роман підхопив мене на руки, закружляв, я злякалася, вдарила його по плечу і сказала, що він з глузду з’їхав.
Перші місяці він був поруч. Їздив зі мною до лікаря, терпів мої раптові напади нудоти, купував сухарі й кислі яблука, слухав, як фахівець пояснює про термін, аналізи й режим. На першому знімку, де для стороннього ока майже нічого не можна було зрозуміти, він довго дивився на світлу плямку і казав:
— Ось він. Наш маленький.
Я тоді повірила кожному слову.
Потім у ньому почалося якесь повільне віддалення. Не було одного різкого дня, після якого все стало б очевидним. Спершу він затримався на роботі. Потім ще раз. Потім став приходити пізно майже щовечора. Пояснення звучали розумно: проєкт, перемовини, нові клієнти, гроші потрібні, скоро дитина, треба думати про майбутнє. Я розуміла. Або дуже хотіла розуміти.
Я тоді працювала молодшим юристом у невеликій фірмі, заробляла небагато, втомлювалася швидко, живіт ріс, і світ поступово звужувався до маршруту робота — дім — лікар — сон. Мені хотілося вірити, що Роман справді старається заради нас. Я підігрівала вечерю, яку він потім їв холодною або не їв зовсім, лягала сама і переконувала себе, що це тимчасово.
На шостому місяці я знайшла в кишені його куртки чек із дорогого ресторану. Вечеря на двох. Два келихи вина, десерт, страви, які ми з ним ніколи не замовляли, бо «надто дорого і безглуздо». Я сиділа на краю ліжка, тримала цей тонкий папірець і відчувала, як усередині піднімається навіть не ревнощі, а холодне, липке передчуття.
Увечері я спитала.
Роман навіть не збився.
— Зустріч по роботі, — сказав він. — Клієнти. Довелося сидіти допізна.
Він говорив так упевнено, що я майже захотіла перепросити. Дивилася на нього, на знайомий вигин губ, на рух руки, яким він розстібав годинник, і бачила ніби ту саму людину. Але між нами вже лежало щось тонке й слизьке, як перша крига на осінній калюжі: ще прозора, майже непомітна, але вже небезпечна.
Я сказала собі, що вагітність робить мене підозрілою. Що жінки в такому стані багато чого вигадують. Що не можна руйнувати довіру через чек і поганий настрій.
Як зручно іноді вважати власну інтуїцію слабкістю.
На восьмому місяці я прийшла додому раніше, ніж звичайно. Вранці мені стало зле: тиск упав, в очах темніло, живіт тягнуло донизу важким болем. На роботі мене відпустили без довгих розмов. Я повільно піднялася сходами, відчинила двері й почула голос Романа в передпокої. Він говорив по телефону тихо, майже пошепки.
Побачивши мене, він замовк. Я чекала переляку, незручності, спроби сховати телефон. Але на його обличчі було інше. Рішучість. Така спокійна й неприємна, ніби він давно готував цю розмову і тепер зрозумів, що зручний момент настав сам собою.
— Ти рано, — сказав він.
— Мені стало зле. Що відбувається?
Він прибрав телефон у кишеню і подивився на мене так, як дивляться не на дружину, а на задачу, яку нарешті вирішили закрити.
— Нам треба поговорити.
Я зняла пальто. Живіт був величезний, важкий, дитина всередині штовхнулася різко, ніби теж відчула зміну в повітрі. Я пройшла на кухню, сіла на стілець, поклала руки на живіт і підвела на Романа очі.
— Говори.
Він залишився стояти у дверному прорізі. Руки тримав у кишенях домашніх штанів, плечі були напружені. Говорив він рівно, майже без емоцій, але саме це й було найстрашнішим.
— Я не можу так далі, Оксано. Я думав, що впораюся, але не справляюся. Я не готовий до дитини. Не готовий до такого життя. Мене все це душить.
Я мовчала. За вікном ішов мокрий сніг. На кухні пахло кавою — він, мабуть, зварив її перед моїм приходом, — і господарським милом. На стіні цокав дешевий круглий годинник із червоною секундною стрілкою. Ми купили його в перший місяць спільного життя, коли будь-яка дрібниця здавалася частиною майбутнього.
— Ти і ця дитина, — продовжив він після паузи, — руйнуєте мені життя. Я подав на розлучення. Тобі треба з’їхати.
Слова не вдарили одразу. Вони ніби зависли в повітрі, чужі, неможливі. Я дивилася на нього й не розуміла, як обличчя людини може залишатися таким знайомим, якщо сама людина щойно стала чужою остаточно.
— Ти вже подав? — спитала я.
— Так.
— Поки я була на роботі?
