Запитання прозвучало просто, без цікавості.
— Добре, — відповіла я. — Дуже добре.
Вона вперше за зустріч усміхнулася.
— Це видно. З того, як ви вимовляєте його ім’я.
Ми попрощалися біля виходу. Вона пішла в один бік, я — в інший. Надворі було сиро, холодно, шумно. Я йшла і думала про Романа — вперше за довгий час не як про загрозу, не як про судового опонента, не як про людину з боргами, а просто як про слабкого чоловіка, який десь у глибині свого невдалого життя все-таки пам’ятав.
Цього було мало.
Але це було не ніщо.
Назару я розповіла за тиждень. Не робила з цього окремої серйозної розмови. Просто за вечерею, коли він приїхав після занять, сидів навпроти, їв суп і слухав, як я скаржуся на одного клієнта, який надіслав десять правок у документ, а потім сказав, що «взагалі передумав».
Я закінчила, помовчала і сказала:
— Я зустрічалася з Ларисою.
Він підвів очі.
— Щось сталося?
— Ні. Вона розповіла одну річ. Не для суду.
Я передала йому все коротко. Про розлучення, про поганий стан Романа, про слова про сина, про жаль.
Назар слухав уважно. Не перебивав. Потім відклав ложку.
— Жалкувати — не означає бути поруч, — сказав він.
— Знаю.
— Але дякую, що сказала.
Він знову взяв ложку і продовжив їсти. Більше ми до цього не поверталися. Не тому, що тему було легко закрито. Просто іноді досить покласти факт на своє місце. Не пробачити. Не забути. Не змінити рішення. Просто знати, що картина стала повною настільки, наскільки це взагалі можливо.
Весна прийшла різко.
Ще вчора у дворах лежав сірий, утомлений сніг, на узбіччях стояли брудні вали, а повітря пахло мокрою шерстю і вихлопами. А потім за кілька днів усе потекло. Із дахів закапало, тротуари стали темними й блискучими, у повітрі з’явився запах талої води, землі й чогось нового, ще невидимого.
Я завжди любила цей момент. Не саму весну навіть, а її наближення. Коли тепла ще мало, листя ще не розгорнулося, але місто вже змінює дихання. Люди йдуть інакше. Трохи повільніше, трохи рівніше. Піднімають обличчя до рідкісного сонця, ніби згадують, що над ними взагалі є небо.
Життя входило у звичний ритм. Робота, дім, дзвінки, документи, кава зранку, короткі повідомлення Назара: «Затримаюся», «Усе склав», «Заїду ввечері», «Купи нормальний чай, той закінчився». Він закрив сесію на відмінно, отримав підвищену стипендію, про що повідомив між іншим, ніби йшлося про здачу куртки в хімчистку. Проєкти в нього теж ішли добре. Іноді він показував мені щось на ноутбуці — інтерфейс, схему, шматок системи. Я розуміла менше половини, але слухала чесно. Він це бачив, іноді усміхався, але не дражнив.
Роман відсунувся на край пам’яті. Не зник зовсім — такі люди не зникають безслідно, — але перестав займати місце в центрі. Його ім’я більше не піднімало в мені колишнього напруження. Воно стало схожим на закриту теку в архіві: вона є, її можна дістати за потреби, але щодня вона не потрібна.
Я знову вирішила, що тепер усе позаду.
І знову помилилася.
У середині березня мені подзвонила Валерія, колега з іншого відділу. Ми не були близькими подругами, але багато років працювали поруч, і між нами склалася та особлива довіра, яка виникає в людей, що пережили разом десятки чужих криз, термінових справ і важких переговорів.
— Оксано, — сказала вона без вступу, — ти знаєш, що про вас пишуть у мережі?
Я стояла на кухні з чайником у руці.
— Про нас?
— Про тебе і Назара. Є один канал, де публікують анонімні сімейні історії. Учора вийшов допис. Судячи з деталей, це ваш випадок. Тільки там усе перевернуто.
Я поставила чайник на стіл.
— Надішли посилання.
За секунду телефон завібрував.
Допис був довгий, написаний від імені чоловіка, якого колишня дружина нібито позбавила можливості знати сина. Імена не називалися, але подробиць вистачало: юристка, дорослий син-студент, суд, відмова в спілкуванні, жорстока мати, яка «все життя налаштовувала дитину». Стиль був жалісливий, акуратно ображений. Такий текст не кричить — він капає. Повільно, наполегливо, намагаючись розмити довіру до іншої сторони.
Я читала і відчувала, як у мені піднімається злість.
Не та гаряча, сліпа, від якої хочеться негайно написати десять повідомлень. Інша. Чиста, ясна, майже холодна. Він не зміг узяти гроші через жалість. Не зміг через суд. Тепер намагався взяти співчуття в незнайомих людей, сховавшись за анонімністю.
Найбільше мене зачепила фраза ближче до кінця: «Мій син не знає всієї правди. Його мати розповіла йому лише зручну для себе версію. Він думає, що я їх покинув, але це не так».
Я поклала телефон на стіл і кілька секунд просто дихала.
Потім набрала Назара. Він не відповів одразу. Передзвонив хвилин за двадцять.
— Мамо, я був на занятті. Що сталося?
— Ти бачив допис?
Пауза.
— Так. Мені вже надіслали.
— І?
— І я відповім.
Голос був надто спокійний. Я знала цей тон. Так він говорив не тоді, коли сумнівався, а коли рішення вже було ухвалене.
— Назаре, публічні історії легко роздмухуються. Іноді краще не чіпати.
— Іноді, — погодився він. — Але не зараз. Там написано, що я не знаю правди. Це стосується мене. Отже, відповідати маю я.
— Ти хочеш писати від свого імені?
