Зараз Дані й Соні чотири. Вони дедалі більше стають схожими на нас. Даня впертий, як Роман: якщо вирішив застебнути куртку сам, пихтітиме десять хвилин, але допомоги не попросить. Соня задумлива, тривожна, як я: може раптом спитати, чому люди старіють, чому птахи відлітають, чому мама іноді сумує. Я дивлюся на них і бачу маленькі віддзеркалення нас двох — не точні копії, а ніби життя взяло наші риси, перемішало й роздало їм по-своєму.
Іноді думаю: коли вони виростуть, чи так само спотикатимуться, помилятимуться, віритимуть не тим, падатимуть і підводитимуться? Дуже сподіваюся, що ні. Сподіваюся, вони зустрінуть людей, які любитимуть їх чесніше, ніж любили нас. Без підозр, без таємних договорів, без розмов за зачиненими дверима. Але я розумію: це лише материнське бажання. Свою дорогу за них я пройти не зможу. Зможу тільки бути поруч, коли їм знадобиться рука.
Роман останнім часом часто каже, що, коли діти підростуть, ми кудись поїдемо всією сім’єю. Він питає:
— Куди хочеш?
— Куди завгодно, — відповідаю я. — Аби разом.
І щоразу сама дивуюся цьому слову: разом. Коли я почала вважати його своєю сім’єю? Після нового договору? Після ночі, коли він біг із Данею до лікарні, гублячи черевик? Після п’яного новорічного зізнання? Чи ще тоді, на самому початку, коли він обійняв мене й сказав: «Ти намучилася»? Я не знаю. У сім’ї, мабуть, не завжди є точна дата народження. Іноді вона складається з дрібниць, із помилок, із прощень, зі спільної втоми й спільних дітей.
Я більше не ненавиджу Романа. Не звинувачую його щодня. Не виправдовую повністю — ні. Просто хочу виростити з ним Даню і Соню. Хочу одного дня побачити, як вони стануть дорослими, знайдуть своє місце, створять свої сім’ї. Можливо, у них з’являться діти, і ми з Романом уже зовсім сиві сидітимемо на балконі, грітимемося на сонці, дивитимемося, як бігають онуки, і мовчки переглядатимемося. Можливо, це і буде найкращий фінал мого життя.
Але життя не любить, коли за нього вирішують наперед. У двадцять шість мені ніхто б не повірив, скажи я, що народжу двійню. Коли я виходила за Романа, ніхто б не поставив на те, що ми доживемо до сьогоднішнього дня і будемо схожі на звичайну сім’ю. Отже, не варто ні квапити майбутнє, ні боятися його. Що прийде — зустріну. Я надто довго вчилася цього, щоб знову ховатися від життя…
