— спитала вона.
— Ні, — сказав він. — Уже ні. Воно зробило мене таким, який я є. — Він помовчав. — А ти?
— Ні, — сказала вона. — Воно нас познайомило.
Артем подивився на неї. Потім узяв її за руку — просто, міцно, як беруть те, що не збираються відпускати.
Вони постояли ще трохи. Потім розвернулися й пішли до машини. На зворотному шляху вона дивилася у вікно, а він час від часу поглядав на неї — коротко, спокійно. Так дивляться на людину, яку знають. По-справжньому знають, не тому що розповіли одне одному все, а тому що бачили одне одного в тих обставинах, у яких людина ще не встигла стати тим, ким хоче здаватися. Уже під’їжджаючи до міста, він сказав:
— Леро, ти ж тоді сказала, що боялася, що втрачене не повертається.
— Сказала.
— Повертається, — промовив він.
Вона подивилася на нього.
— Повертається, — погодилася вона.
Весілля було невелике. Вони обоє цього хотіли, не обговорюючи спеціально — просто сказали про це одночасно й засміялися. Близькі люди, хороший ресторан, один вечір. Дмитро виголосив тост, який почав серйозно, а закінчив жартом. Усі засміялися, зокрема й Артем. Наташа з реєстратури теж прийшла. Лера запросила, бо захотіла. Наташа весь вечір хитала головою з виглядом людини, яка бачить щось неймовірне, але готова це прийняти.
Галина Миколаївна, прийомна мати Артема, приїхала з області. Літня, сива, з тихою усмішкою. Вона взяла Леру за руку в якийсь момент і сказала лише: «Добре, що ти знайшлася». Лера не спитала, що саме та мала на увазі. Зрозуміла й так.
Потім було багато всього, звичайного, справжнього. Його будинок став і її будинком теж. Не одразу, вона переїжджала поступово, привозила речі частинами, ніби перевіряючи, чи не зміниться щось. Не змінилося. Її книжки стали на його полиці, поруч із його книжками, упереміш, без системи. Її акварельні принти з ботанічними ілюстраціями повісили в спальні. Він не заперечував. Сказав, що давно думав, що стіни порожні.
Вона продовжувала працювати в лікарні. Він не пропонував кинути, розумів, що це не робота, а частина того, ким вона є. Іноді зустрічав її після нічних змін — просто стояв біля входу з кавою. Мовчки. Вона виходила, бачила його, і це щоразу було несподівано добре, хоча вона вже знала, що він буде.
Одного вечора вона знайшла на його робочому столі аркуш паперу. Він лежав окремо від документів, явно не випадково. На аркуші був малюнок, простий, олівцевий. Дерево з дуже докладним листям. Вона взяла аркуш і довго дивилася на нього. Потім зрозуміла, що це не її малюнок — лінії інші, рука інша. Це він намалював. По пам’яті. Те дерево з підвіконня, яке він колись знайшов у дитбудинку й запам’ятав.
Коли він увійшов до кабінету й побачив, що вона тримає аркуш, то зупинився у дверях.
— Ти малюєш? — спитала вона.
— Ні, — сказав він. — Ніколи не вмів. Але це я пам’ятав.
Вона поклала малюнок назад на стіл.
— Залиш його тут, — сказала вона.
— Уже залишив, — сказав він.
За вікном шуміло місто. У будинку було тепло й тихо. На столі в кабінеті стояв олівцевий малюнок дерева з докладним листям. Пам’ять про підвіконня в казенній будівлі на околиці міста, де двоє дітей одного разу знайшли одне одного, потім загубили, потім знайшли знову. Деякі речі повертаються. Не всі. Але ті, яким судилося повернутися, повертаються. Іноді через 18 років. Іноді через шкіряне портмоне на лікарняній парковці. Іноді через ім’я на візитній картці.
