— спитала вона.
— Хотів, — сказав він без паузи. — Кілька разів. Але я не вмію кидати те, у що вклався.
— Це, мабуть, вада або чеснота, — сказала вона.
Він подивився на неї збоку.
— Залежить від того, у що вкладатися.
Він узагалі говорив розумно, не демонстративно, а саме так, як думає людина, яка звикла прораховувати кожен крок. На зворотному шляху, коли вони стояли біля її машини, він раптом спитав:
— Ви казали, що виросли в непростих обставинах. Ви не хочете розповісти?
Лера дивилася на нього. Ось воно.
— Не сьогодні, — сказала вона. — Але розповім. Обіцяю.
Неділя. Він запросив її до себе на обід. Не вечерю, саме обід. О першій дня. Це було інакше, ніж вечірня кава. Денне світло, інше освітлення, інший ритм. Будинок при денному світлі виглядав інакше — тепліше і водночас ще помітніше у своїй обжитій порожнечі. Забагато простору для однієї людини.
Він готував сам. Овочі, салат, хліб. Просто й добре. Вони їли за великим столом, який явно був розрахований більше ніж на двох людей, і розмовляли про те, що читають. Виявилося, багато спільного. Вона любила документальну прозу й сучасну літературу. Він читав усе підряд, без системи, але жадібно — брав книжку й не відкладав, доки не дочитував. Дивно й водночас точно бачити це в ньому зараз — дорослому, успішному, у дорогому будинку з книжковими полицями вздовж стіни.
— У вас не було такого, що книжка змінювала щось важливе? — спитав він, коли вони вже пили каву.
— Була одна, — сказала Лера. — Я читала її в 13 років. Маленький принц. Знаю, що це банально.
— Нічого банального, — сказав він серйозно. — Що саме?
— Кого приручив, — сказала вона. — Тоді я не розуміла це так, як розумію зараз. Тоді мені здавалося, що це про кохання. Зараз я думаю, що це про будь-який зв’язок між людьми. Про те, що не можна просто піти й вважати, що людини більше немає.
Артем дивився на неї. Мовчав кілька секунд.
— Я читав цю книжку, — сказав він повільно. — Ще в дитинстві. Мені тоді було років 12, мабуть.
Лера не відповіла. Лише кивнула. Він не помітив нічого в її обличчі або помітив, але не зміг прочитати.
— До речі, — сказав він, — ви обіцяли розповісти. Про себе. Про непрості обставини.
Вона поставила чашку.
— Добре, — сказала вона. — Розповім.
І розповіла. Не все, але багато. Розповіла про матір — лише запах дешевих сигарет і те, як та могла не приходити додому по два дні. Розповіла про те, як у 8 років її забрали органи опіки й відвезли до дитячого будинку. Не назвала номер. Не назвала місто. Просто дитячий будинок, казенні ліжка, запах хлорки, їжа за розкладом і відчуття, що ти належиш державі, а не людині. Розповіла про те, як випустилася з невеликою сумою грошей, направленням у гуртожиток і відчуттям, що весь світ уже почався без тебе. Як вступила до медичного коледжу, бо це було безкоштовно й давало спеціальність. Як працювала паралельно прибиральницею, потім санітаркою в тій самій лікарні, де тепер медсестра. Як знімала кімнату з двома іншими дівчатами п’ять років, поки не змогла дозволити собі квартиру-студію.
Він не робив того виразу обличчя, який Лера терпіти не могла — співчутливого, з легким жахом і незручністю. Він слухав рівно, як слухають те, що поважають.
— Ви все зробили самі, — сказав він, коли вона замовкла.
— Так, — відповіла вона. — Я не скаржуся, просто розповідаю.
Він кивнув.
— Ви знаєте, потім прийомна сім’я… Вони були хорошими людьми, правда, але я завжди відчував, що я там гість. Не син. Гість, якому раді, але який усе одно гість. — Він говорив без гіркоти, просто констатував. — У вісімнадцять пішов. Зняв куток, працював на будівництві чорноробом, потім різноробом, і вступив заочно на будівельний факультет. П’ять років, поки працював. — Він ледь усміхнувся.
— Не найлегші п’ять років, але ви не кинули.
— Я ж казав, не вмію кидати.
Вони помовчали. Це мовчання було іншим, ніж раніше — не паузою в розмові, а чимось щільним і теплим, як буває, коли двоє людей одночасно розуміють, що сказали одне одному більше, ніж зазвичай говорять малознайомим людям.
— Артеме, — сказала вона раптом. — Ви сказали, що думали про дитинство, поки чекали результати. Про дівчинку, яка малювала. Ви пам’ятаєте її ім’я?
