Життя без прикрас— спитала вона.
— Хотів, — сказав він без паузи. — Кілька разів. Але я не вмію кидати те, у що вклався.
— Це, мабуть, вада або чеснота, — сказала вона.
Він подивився на неї збоку.
— Залежить від того, у що вкладатися.
Він узагалі говорив розумно, не демонстративно, а саме так, як думає людина, яка звикла прораховувати кожен крок. На зворотному шляху, коли вони стояли біля її машини, він раптом спитав:
— Ви казали, що виросли в непростих обставинах. Ви не хочете розповісти?
Лера дивилася на нього. Ось воно.
— Не сьогодні, — сказала вона. — Але розповім. Обіцяю.
Неділя. Він запросив її до себе на обід. Не вечерю, саме обід. О першій дня. Це було інакше, ніж вечірня кава. Денне світло, інше освітлення, інший ритм. Будинок при денному світлі виглядав інакше — тепліше і водночас ще помітніше у своїй обжитій порожнечі. Забагато простору для однієї людини.
Він готував сам. Овочі, салат, хліб. Просто й добре. Вони їли за великим столом, який явно був розрахований більше ніж на двох людей, і розмовляли про те, що читають. Виявилося, багато спільного. Вона любила документальну прозу й сучасну літературу. Він читав усе підряд, без системи, але жадібно — брав книжку й не відкладав, доки не дочитував. Дивно й водночас точно бачити це в ньому зараз — дорослому, успішному, у дорогому будинку з книжковими полицями вздовж стіни.
— У вас не було такого, що книжка змінювала щось важливе? — спитав він, коли вони вже пили каву.
— Була одна, — сказала Лера. — Я читала її в 13 років. Маленький принц. Знаю, що це банально.
— Нічого банального, — сказав він серйозно. — Що саме?
— Кого приручив, — сказала вона. — Тоді я не розуміла це так, як розумію зараз. Тоді мені здавалося, що це про кохання. Зараз я думаю, що це про будь-який зв’язок між людьми. Про те, що не можна просто піти й вважати, що людини більше немає.
Артем дивився на неї. Мовчав кілька секунд.
— Я читав цю книжку, — сказав він повільно. — Ще в дитинстві. Мені тоді було років 12, мабуть.
Лера не відповіла. Лише кивнула. Він не помітив нічого в її обличчі або помітив, але не зміг прочитати.
— До речі, — сказав він, — ви обіцяли розповісти. Про себе. Про непрості обставини.
Вона поставила чашку.
— Добре, — сказала вона. — Розповім.
І розповіла. Не все, але багато. Розповіла про матір — лише запах дешевих сигарет і те, як та могла не приходити додому по два дні. Розповіла про те, як у 8 років її забрали органи опіки й відвезли до дитячого будинку. Не назвала номер. Не назвала місто. Просто дитячий будинок, казенні ліжка, запах хлорки, їжа за розкладом і відчуття, що ти належиш державі, а не людині. Розповіла про те, як випустилася з невеликою сумою грошей, направленням у гуртожиток і відчуттям, що весь світ уже почався без тебе. Як вступила до медичного коледжу, бо це було безкоштовно й давало спеціальність. Як працювала паралельно прибиральницею, потім санітаркою в тій самій лікарні, де тепер медсестра. Як знімала кімнату з двома іншими дівчатами п’ять років, поки не змогла дозволити собі квартиру-студію.
Він не робив того виразу обличчя, який Лера терпіти не могла — співчутливого, з легким жахом і незручністю. Він слухав рівно, як слухають те, що поважають.
— Ви все зробили самі, — сказав він, коли вона замовкла.
— Так, — відповіла вона. — Я не скаржуся, просто розповідаю.
Він кивнув.
— Ви знаєте, потім прийомна сім’я… Вони були хорошими людьми, правда, але я завжди відчував, що я там гість. Не син. Гість, якому раді, але який усе одно гість. — Він говорив без гіркоти, просто констатував. — У вісімнадцять пішов. Зняв куток, працював на будівництві чорноробом, потім різноробом, і вступив заочно на будівельний факультет. П’ять років, поки працював. — Він ледь усміхнувся.
— Не найлегші п’ять років, але ви не кинули.
— Я ж казав, не вмію кидати.
Вони помовчали. Це мовчання було іншим, ніж раніше — не паузою в розмові, а чимось щільним і теплим, як буває, коли двоє людей одночасно розуміють, що сказали одне одному більше, ніж зазвичай говорять малознайомим людям.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.