— Карантин сьогодні завершено. Починається розподіл по робочих бригадах, — оголосив майор, видихаючи в морозне повітря густу білу пару. — Швачки, прачки, працівниці їдальні. Працюватимете від дзвінка до дзвінка.
— За невиконання денної норми пайок урізається рівно вдвічі, — додав він крижаним тоном. — За відмову від роботи — карцер.
Анна дивилася на глуху цегляну стіну навпроти. Фізична праця лишалася єдиним доступним способом зберегти розсудок у цій системі координат. Прапорщик із фанерним планшетом у руках почав монотонно зачитувати розподільчі списки. Рита й Галя передбачувано вирушили до теплого швейного цеху.
— Соколова Анна, — голос прапорщика на мить затнувся.
Майор зупинився просто навпроти неї. Він неквапливо дістав із кишені теплого бушлата складений удвоє білий аркуш паперу. Звірив вклеєну фотографію з живим обличчям ув’язненої. Його тонкі губи сіпнулися в подобі усмішки.
— Соколова. Особливий письмовий припис від начальства управління, — майор акуратно сховав папір назад. — У промзону її. На третю ливарну дільницю.
Замерзлим строєм пронісся ледь чутний, переляканий шепіт. Третя дільниця була абсолютною мертвою зоною цієї колонії. Там працювали з токсичним гарячим шлаком, майже без рятівних витяжок. Звідти жінок виносили до санчастини з чорними від кіптяви легенями вже за пів року.
— А супроводжуватиме тебе старший сержант Савельєв, — додав майор, значно знизивши голос. — Він особисто просив визначити тебе саме в його робочу зміну.
Із-за спини начальника загону повільно ступив високий конвойний — брат Владлена Марченка. На його правій руці бракувало двох пальців. А на шиї, просто над щільним коміром форменої сорочки, багровів глибокий старий шрам. Точно такий самий шрам Анна залишила на його шиї чотири роки тому, під час нічного рейду на східному рубежі.
Сніг голосно хрустів під важкими робочими черевиками. Колона із семи жінок повільно просувалася вглиб промислової зони. Залізні ворота цехів вимальовувалися в ранковому сірому тумані іржавими геометричними фігурами. Повітря тут було щільне, воно віддавало паленою гумою, мазутом і сірчистим газом.
Старший сержант Савельєв ішов просто позаду Анни. Його рівне дихання вряди-годи торкалося її потилиці. Покалічена рука конвойного методично постукувала кийком по халяві шкіряного чобота. Цей сухий, ритмічний стукіт задавав темп їхньому рухові обледенілою бетонною доріжкою.
Третя ливарна дільниця зустріла їх стіною нестерпної спеки. Гуркіт величезних промислових вентиляторів миттю заглушив будь-які голоси. У просторому ангарі стояв густий рудий туман із дрібнодисперсного металевого пилу. Під високою стелею тьмяно світили потужні ртутні лампи, вкриті товстим шаром чорної кіптяви.
Майстер цеху, сутулий цивільний у промасленій спецовці, мовчки вказав на гору димлячого шлаку. Він жбурнув на бетонну підлогу штикові лопати. Держаки інструментів були до блиску відполіровані сотнями чужих долонь. Жінкам мовчки видали грубі брезентові рукавиці й тонкі марлеві пов’язки.
Пов’язки миттю просочилися їдким потом і рудою гаром. Анна підняла важку лопату з холодної підлоги. Дерево звично лягло в руки, мов цівка автомата. Завдання полягало в безперервному перекиданні гарячого шлаку від плавильних печей на транспортувальну стрічку…
