На міському вокзалі панував броунівський хаос. Лунали уривки чужих фраз, металевий голос невидимого диспетчера монотонно оголошував прибуття вантажних складів. Анна підійшла до вільної каси й купила квиток на вечірній плацкарт. Вона мовчки віддала майже всі казенні гроші, залишивши лише жменю дріб’язку.
Вона сіла на жорстку дерев’яну лаву в холодній залі очікування. Навколо постійно поспішали цивільні, закутані в об’ємні шарфи й важкі зимові пальта. Ніхто не звертав ані найменшої уваги на нерухому жінку з грубими, понівеченими важкою працею руками. Вона була абсолютно невидимою в цьому строкатому міському натовпі.
Пасажирський потяг подали на третю платформу за сорок хвилин до відправлення. Анна піднялася обледенілими металевими сходинками в тьмяно освітлений вагон. Повітря всередині щільно пахло тліючим вугіллям із титана, вологим постільним бельем і заваркою. Провідниця в синій формі байдуже наддерла край її квитка.
Місце виявилося на верхній боковій полиці. Анна закинула свій худий рюкзак нагору й сіла біля вікна. За подвійним замерзлим склом швидко замиготіли жовті ліхтарі вечірнього перону. Важкий склад відчутно здригнувся. Склянки в металевих підсклянниках синхронно й дзвінко брязнули на вузьких відкидних столиках.
Колеса почали вибивати ритмічний, заколисливий такт на стиках сталевих рейок. Цей звук кардинально відрізнявся від гулу ливарних вентиляторів. Це був чистий звук механічного руху вперед. Анна притулилася чолом до холодного скла. У темному віддзеркаленні вікна виднілося її власне обличчя: різкі, загострені вилиці й рясна срібляста сивина. Вона методично розправила жорстку складку на рукаві куртки й заплющила очі. Строк було відбуто.
