Життя без прикрас— Син мені все передав. Кожне слово. Так, як ти просив.
Савельич дивився на неї в цілковитому подиві. І в цю мить до палати радісно зазирнув Артем.
— Доброго ранку, Савельичу! — почав він, але тут-таки урвався. Потім зніяковів, усміхнувся й поправився: — Пробач… тату.
У Артема сяяли очі. А по щоках Савелія раптом потекли гарячі, непрохані сльози. Він дивився то на Марину, то на хлопця й не міг умістити в собі того, що сталося. Як таке можливо? Як доля могла так жорстоко розлучити їх і так неймовірно знову звести? Невже в житті буває подібне?
За місяць Савелій ішов селищем під руку з Мариною. Він змінився так, що люди озиралися йому вслід. Пліток, звісно, менше не стало. Навпаки, язики заворушилися з новою силою. Але тепер йому було байдуже.
Поруч ішла жінка, яку він кохав усе життя. Поруч був син, якого він колись відкинув і якого доля повернула йому найнеймовірнішим чином. Усе інше — шепіт, погляди, пересуди — більше не мало над ним влади.
Вони не стали влаштовувати нового святкування. У цьому не було потреби. За довгі роки вони так і не оформили розлучення, і тепер це здавалося дивним подарунком долі. Менше приводів для розмов, як сказала Марина.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.