— Син мені все передав. Кожне слово. Так, як ти просив.
Савельич дивився на неї в цілковитому подиві. І в цю мить до палати радісно зазирнув Артем.
— Доброго ранку, Савельичу! — почав він, але тут-таки урвався. Потім зніяковів, усміхнувся й поправився: — Пробач… тату.
У Артема сяяли очі. А по щоках Савелія раптом потекли гарячі, непрохані сльози. Він дивився то на Марину, то на хлопця й не міг умістити в собі того, що сталося. Як таке можливо? Як доля могла так жорстоко розлучити їх і так неймовірно знову звести? Невже в житті буває подібне?
За місяць Савелій ішов селищем під руку з Мариною. Він змінився так, що люди озиралися йому вслід. Пліток, звісно, менше не стало. Навпаки, язики заворушилися з новою силою. Але тепер йому було байдуже.
Поруч ішла жінка, яку він кохав усе життя. Поруч був син, якого він колись відкинув і якого доля повернула йому найнеймовірнішим чином. Усе інше — шепіт, погляди, пересуди — більше не мало над ним влади.
Вони не стали влаштовувати нового святкування. У цьому не було потреби. За довгі роки вони так і не оформили розлучення, і тепер це здавалося дивним подарунком долі. Менше приводів для розмов, як сказала Марина.
А Савелій тільки всміхнувся. Хай говорять. Тепер він знав головне: життя, яке він сам зруйнував, усе-таки повернулося до нього. І цього разу він не збирався випускати його з рук.
