Хлопець перев’язав рану як умів, викликав допомогу, не відходив від Савельича ні на крок. Дорогою до лікарні він тримав його за руку й майже наказовим шепотом просив не заплющувати очей. Савелій то провалювався в темряву, то виринав із неї.
І саме тоді, між болем і слабкістю, він попросив Артема знайти Марину. Сказав, що мусить передати їй слова, які носив у собі все життя. Попросити пробачення. Сказати, що кохав її завжди — і її, і сина.
Савельич думав, що в молодих тепер є всілякі способи шукати людей. Може, в Артема вийде те, що колись не вдалося йому. Сам він відчував, що сил лишилося мало. Рана була тяжка, крові він утратив надто багато. Навіть лікар, який їхав поруч, дивився вбік, і це говорило страшніше за будь-які слова.
Артем, ковтаючи сльози, пообіцяв усе зробити. Він трусив Савельича, кликав його, не давав провалитися в безпам’ятство. Медики казали, що якщо довезуть його при тямі, шанс іще є.
Коли Савелій знову розплющив очі, довкола стояв напівморок. У палаті горів нічник, його тьмяне світло тремтіло на стінах м’якими плямами. Біля узголів’я сиділа жінка. Силует був невиразний, ніби витканий зі сну.
Савельич напружив зір. Серце сіпнулося. Марина? Ні, цього не могло бути. Розум підказував, що вона не могла опинитися поруч. Отже, він помер. І Марина, мабуть, теж. Від цієї думки стало і страшно, і гірко. Якщо так, то навіть за межею життя він винен перед нею.
Раптом прилади біля ліжка голосно запищали. До палати швидко зайшов високий лікар. Він звелів сторонній вийти, потім глянув на пацієнта й підбадьорливо всміхнувся. Сказав, що той опритомнів, а це вже добре.
Савелій спробував підвестися, але лікар м’яко втримав його. У вену ввійшла холодна голка. Тепер треба було лежати, відпочивати й набиратися сил. Савельич тривожно повів очима по палаті, намагаючись знайти жіночий силует. Але його вже не було…
