Коли стрілянина стихла, тиша здалася неприродною. Потріскував палаючий автомобіль, із пошкодженого радіатора з шипінням виходила пара. Співробітники внутрішньої безпеки роззброювали охоронців, перевіряли машини й надавали допомогу пораненим. Оксана сиділа біля бетонного блока, поки медик обробляв плече.
Куля пройшла навскіс. Рана була болісна, але не небезпечна. Медик наклав тугу пов’язку й попросив не вставати. Оксана все одно підвелася, коли командир групи підійшов по диктофон. Вона сама зняла передавач і передала апарат разом із касетою.
Командир назвався полковником внутрішньої служби й повідомив, що перший пакет прибув уранці. Спершу матеріали могли видатися спробою звести особисті рахунки, але додані записи, архівні номери й відомості про поліцейські пости збіглися з незалежною перевіркою. Група виїхала негайно й устигла зайняти позиції до приїзду Кравченка.
— Чому ви не дали знаку? — спитала Оксана.
— Нам треба було почути, як вони пояснять походження документів. І переконатися, що поруч немає другої засідки. Ви ризикували більше, ніж слід.
Оксана подивилася на перевернуту машину.
— Якби ви запізнилися ще на хвилину, ризик перестав би мати значення.
Левченко почув розмову й одразу зажадав окремої бесіди. Він заявив, що готовий співпрацювати, якщо йому забезпечать захист від Олега. Прокурор почав перелічувати склади, рахунки й імена чиновників, ніби сподівався кількістю відомостей стерти власний підпис під старою справою. Кравченко, який лежав на ношах, повернув до нього голову.
— Швидко ти заспівав, Романе.
Левченко відповів, що завжди попереджав Олега не чіпати свідків. Кравченко розсміявся й нагадав, хто дав вказівку позбутися Андрія Гнатюка, хто блокував листи й вимагав оформити смерть Оксани. Двоє чоловіків перебивали одне одного, намагаючись перекласти на партнера більшу частину вини.
Оксана дістала з кишені список сторінок синього зошита. Там були відзначені дати виплат Левченкові, Данилюкові й працівникам адміністрації. Полковник звірив кілька позицій із копіями, що були в нього. Збіг був повний.
— Ви любили змушувати людей принижуватися, — сказала Оксана, звертаючись до обох. — Один підписував папір і забирав свободу. Другий приходив після цього по житло й речі. Кожен запевняв себе, що лише виконує необхідну роботу.
Левченко знову запропонував гроші. Згадав рахунки за кордоном і майно, яке можна переписати на Оксану. Полковник увімкнув переносний магнітофон, фіксуючи пропозицію. Прокурор урвався, але було запізно.
Олег зажадав, щоб Оксана підійшла ближче. Коли вона зупинилася за кілька кроків, він подивився на старий ватник і тихо спитав, навіщо їй знадобилося доводити все до кінця. Можна було забрати гроші після першої зустрічі й почати інше життя.
— Інше життя ви вже забрали, — відповіла вона. — У мене лишилося тільки моє. Його я вам не віддала.
Олег хотів сказати щось іще, але співробітники підняли ноші. Кравченка понесли до машини. Шкіряний плащ волочився по глині, золотий ланцюг зник під розстебнутим коміром. Жоден з охоронців не дивився вслід людині, яку ще ввечері називав господарем.
У ремонтному бункері біля кар’єру розгорнули тимчасовий штаб. На залізному столі лежали знайдена зброя, документи з машин і касети. Серед паперів виявили підготовлені ордери на арешт Оксани, чисті протоколи з підписом Левченка й список людей, яких Олег збирався усунути після повернення зошита. Ім’я Тараса стояло першим.
Полковник попросив Оксану коротко відновити послідовність подій. Вона розповіла про пограбування розрахункового кабінету, фальшиву справу, виселення матері, синій зошит, Лідію й засідку біля мосту. Говорила рівно, без прикрас. Кожен факт підтверджувався сторінкою, записом або свідком.
У сусідньому приміщенні Левченко й далі давав свідчення проти Кравченка. Олег, дізнавшись про це, погоджувався назвати людей прокурора. Механізм, який десять років працював на взаємному мовчанні, тепер обертався у зворотний бік. Їм не треба було лишати пляшки й замикати спільників в одній кімнаті: страх перед строком змушував їх здавати одне одного швидше за будь-який тиск.
Оксана передала ключ від камери схову, адресу голуб’ятні й розписку Мирона Павловича. Справжній зошит мали доставити під охороною. Архівні котушки були в окремому пакеті. Після реєстрації ні Олег, ні Левченко вже не могли знищити все однією пожежею.
За вікнами бункера світлішало. Машини із затриманими одна за одною піднімалися з кар’єру. Данилюка взяли у відділку ще до світанку; під час обшуку знайшли копії фальшивих актів і гроші, походження яких він не зміг пояснити. Кілька поліцейських погодилися свідчити, зрозумівши, що колишній захист закінчився.
Оксана підписала протокол передачі матеріалів. Полковник сказав, що її власні дії теж перевірятимуть: пожежі, зброю й сутички не можна просто викреслити. Вона кивнула. Їй не потрібне було особливе ставлення. Уперше за десять років вона хотіла тільки одного — щоб перевіряли все, а не заздалегідь вибрану версію.
Після надання допомоги Оксані дозволили вийти на повітря під супроводом співробітника. На краю кар’єру гасли прожектори. Внизу люди збирали гільзи й фотографували сліди. Сіре небо поволі світлішало. Робота слідства тільки починалася, але влада Олега закінчилася ще до того, як за ним зачинилися двері машини…
