Найближче жила Наталя Бондар, з якою вони колись вчилися в одному класі й мріяли вступити до інституту. Оксана дісталася до її будинку й постукала у вікно першого поверху. Фіранка здригнулася, з’явилося обличчя Наталі. Вона впізнала подругу, але не відчинила. Перелякано замахала руками, вимагаючи піти.
За її спиною з’явився чоловік і потягнувся до телефону. Оксана не стала чекати, поки він набере номер поліції чи людей Кравченка. Вона відступила в тінь. Наталя притисла долоню до шибки, і в цьому жесті були водночас прохання про прощення й бажання назавжди відгородитися.
На пустирі біля набережної Оксану зупинили двоє зовсім юних хлопців із металевими прутами. Вони чули про винагороду й вирішили, що впіймання втомленої жінки зробить їх багатими й шанованими. Оксана запропонувала їм повернутися додому. Один відповів, що совістю не прогодуєшся, і замахнувся.
Вона не стала витрачати набої. Перехопила прут, вивернула кисть нападника й штовхнула його в багнюку. Другому підсікла ноги. Хлопці лишилися лежати, приголомшені власною безпорадністю. Оксана не вдарила їх більше жодного разу. Вони були не причиною того, що відбувалося, а найсвіжішим плодом міста, де легкі гроші давно замінили гідність.
До ранку вона дісталася напівзруйнованого сараю на території іншого занедбаного дитячого садка. Усередині лежали гнилі дошки, у кутку зберігся шматок залізної печі. Оксана сіла, притискаючи зошит до грудей. Голод, холод і втрата крові робили своє. Кілька хвилин їй здавалося, що вона знову в камері: ті самі вологі стіни, той самий присмак безвиході.
Вона згадала обличчя Наталі за склом. Колись вони ділили одну парту, разом ховалися від дощу під шкільним ґанком і обіцяли ніколи не кидати одна одну. Оксана не знала, скільки разів за минулі роки до подруги приходили люди Олега і чим саме їй погрожували. Долоня, притиснута до вікна, говорила про сором, але страх не дозволив відчинити навіть кватирку.
Чоловік Наталі теж не був схожий на лиходія. Звичайна втомлена людина в домашньому светрі, яка побачила розшукувану жінку й потягнулася до телефону, щоб біда не ввійшла в його квартиру. На таких рішеннях трималася влада Кравченка. Йому не потрібно було ставити охоронця біля кожного будинку; досить було переконати мешканців, що допомога сусідові небезпечніша за зраду.
Двоє хлопчаків із прутами налякали Оксану з іншої причини. Вони виросли вже за нових правил і не пам’ятали міста без збирачів данини. Для них винагорода за людину здавалася звичайним заробітком, а жорстокість — коротким шляхом до поваги. Оксана відпустила їх не з жалю до себе. Їй хотілося лишити бодай можливість, що після сьогоднішньої поразки вони зрозуміють: чужий страх не робить сильнішим.
У сараї пахло гнилою деревиною й сирою землею. Крізь дірку в даху виднілося сіре небо. Оксана зняла мокрий ватник, викрутила рукави й загорнулася в старий брезент. Пальці погано згиналися, зуби цокотіли. Вона змушувала себе рахувати вдихи, щоб не провалитися в сон, з якого на холоді можна було не прокинутися.
Тиша тиснула сильніше за погоню. Поки поруч були постріли й кроки, тіло саме знаходило сили. Тепер навалилася втома всіх останніх днів: дорога після звільнення, квартира, могила, завод, річка й зради. Оксана дозволила собі кілька хвилин плакати, не закриваючи обличчя. Сльози не означали, що вона здається; вони лише звільняли місце для наступного рішення.
Тоді в неї хоча б була дата можливого звільнення. Тепер усе місто перетворилося на установу без виходу. Влада й злочинці користувалися одним зв’язком, а звичайні люди зачиняли двері, бо страх виявився сильнішим за пам’ять.
Оксана дістала останню невелику пляшечку спирту, зробила ковток і обробила плече. Потім розгорнула карту, яку носила з собою. Червоні позначки показували місця патрулів, сині — сховки. Майже всі сховки вже були викриті.
Вона піднесла до карти сірник. Папір почорнів і згорнувся. Дороги їй більше не були потрібні. Лишався один шлях — не тікати з міста, а йти глибше, до доказів, яких боялися навіть Олег і Левченко.
Оксана згадала слова Мирона Павловича про архів і батька. Старий інженер обслуговував системи безпеки кількох міських установ, зокрема комбінату й сховища судових справ. Перед смертю він говорив про подвійну стіну в третьому підвальному секторі. Десять років тому Оксана не надала цьому значення. Тепер зрозуміла: батько лишив страховку.
Вона перевірила магазин пістолета. П’ять набоїв. Їх мало вистачити не на війну, а на можливість дістатися правди. Коли сутінки знову накрили місто, Оксана вийшла із сараю й попрямувала до старого архіву. Після зради Андрія й мовчання Наталі вона остаточно прийняла: далі їй доведеться йти самій…
