Працювала інструкторкою в школі спеціального призначення, де готували розвідників для можливих майбутніх конфліктів. Її методики рукопашного бою вивчалися в усіх військових училищах, а її досвід виживання в екстремальних умовах став частиною обов’язкової програми підготовки спецназу.
Лише на початку 50-х років вона остаточно демобілізувалася й спробувала повернутися до цивільного життя. Але війна залишила надто глибокий слід.
Потьомкіна не могла спати в темряві без нічних кошмарів, здригалася від різких звуків, постійно оцінювала оточення як потенційних противників. Це була ціна, яку платили всі ветерани спецпідрозділів, психологічні шрами, що ніколи не загоювалися.
Її історія стала відома широкому загалу лише через роки після війни, коли гриф секретності з діяльності загону Леонтьєва було частково знято. Світлана Потьомкіна уособлювала ціле покоління жінок, які в критичний момент історії взяли на себе чоловічу ношу й винесли її з честю.
Сотні тисяч жінок служили в армії під час війни, від санітарок до льотчиць, від зв’язківок до танкісток. Вони довели, що захист країни — це не лише чоловіча справа, що мужність і самопожертва не залежать від статі.
Історія того бою в осінньому лісі 43-го року, коли одна дівчина протистояла шістьом озброєним солдатам і перемогла, стала символом незламності жінок-військовослужбовиць. Це була не просто історія про вдалу сутичку, це було втілення духу спротиву, який не могли зламати ні голод, ні втома, ні переважаючі сили противника.
Це була історія про те, як воля до перемоги й професійна підготовка можуть компенсувати будь-яку фізичну слабкість. Головною її спадщиною були не нагороди й не слава.
Головним було те, що вона змінила уявлення про можливості людини. Вона показала, що тендітна беззбройна дівчина може бути небезпечнішою за взвод солдатів, що правильна підготовка перетворює слабкість на силу і що дух часом важливіший за фізичні параметри.
Вона стала символом того, що в критичний момент історії кожна людина здатна на подвиг, якщо знайде в собі мужність підвестися й битися.
