Тарас розповів, що вночі багато хто намагався відкликати заяви. Люди телефонували, вибачалися і запевняли, що втратили голову, але до служби їх не допустили. Водночас уже почали надходити перші звернення від нових кандидатів. За попереднім інтересом у відділі очікували приблизно трьох охочих на кожне майбутнє вільне місце. Офіційний відбір іще не почався, проте самі звернення свідчили, що люди знову повірили в можливість чесної роботи.
Марина підвелася з-за столу і вдягла ту саму куртку, в якій напередодні зустріла Сергія Коваля й Дениса Мельника. Вона нарешті дозволила собі поїхати додому і поспати хоча б кілька годин. На ґанку вона зустріла молодого інспектора, який разом із нею працював у нічному рейді. Він перевіряв обладнання біля патрульної машини, а побачивши її, випростався й віддав честь. У цьому жесті не було запобігливості чи страху — лише відкрита повага.
Побажавши лейтенантові вдалої зміни, Марина підійшла до старої синьої іномарки. Мотор озвався знайомим гудінням, і вона повільно виїхала з території. Біля виїзду патруль зупинив вантажівку для перевірки документів. Інспектор представився, привітався й діяв спокійно, чітко та професійно. Побачивши це, Марина вперше за довгий день ледь помітно всміхнулася.
Це був перший результат, заради якого вона сюди приїхала. На тій самій дорозі, де напередодні її намагалися залякати й принизити, тепер не було ранкового туману. Шосе проглядалося до обрію, і вона добре усвідомлювала, що попереду залишаються суди, погрози й нові спроби системи захистити себе. Марина не вважала, що здолала її за одну добу. Вона лише зробила перший крок і довела, що жодне прізвище не має стояти вище за спільні правила.
Коли синя машина зникла за поворотом, на шосе залишився не страх перед новою начальницею, а порядок, якого тут давно не вистачало. Справедливість іще не стала повсякденною нормою, проте вперше перестала бути лише словом у службових звітах.
