З Аліною в нас усе було непросто з дитинства. Вона молодша за мене лише на два роки, але іноді здавалося, що між нами не дві зими різниці, а ціле життя, наповнене порівняннями й невисловленими образами. У ранньому дитинстві ми могли годинами гратися разом, ховатися під однією ковдрою, ділитися цукерками й шепотіти секрети. Але варто було мені отримати нову ляльку, похвалу вчителя чи запрошення туди, куди її не покликали, Аліна відразу починала страждати так, ніби в неї відібрали щось належне.
Мама намагалася розподіляти увагу порівну. Вона завжди казала, що любові не стає менше, якщо її ділять на двох. Я вірила їй. Аліна, здається, ні. Їй потрібно було не стільки бути коханою, скільки переконатися, що її люблять більше.
Попри все це, я попросила її бути дружкою на весіллі. Мама сподівалася, що підготовка допоможе нам зблизитися, а мені хотілося вірити, що ми вже дорослі жінки й дитяче суперництво давно залишилося в минулому. Коли я вперше привела Максима на сімейну вечерю, Аліна сяяла надто яскраво. Вона сміялася з кожного його жарту, нахилялася до нього ближче, ніж того вимагала розмова, кілька разів торкнулася його руки й одразу відсторонювалася з виглядом цілковитої невинності. Я переконувала себе, що це просто її звична манера подобатися всім.
На заручинах у батьківському домі Аліна допомагала мамі прикрашати вітальню, поправляла гірлянди, розставляла квіти, стежила за келихами й виглядала такою турботливою, що мені навіть стало соромно за минулі підозри. Але кілька разів за вечір я ловила її погляд на Максимові. Він затримувався на ньому надто довго. Коли вона помічала, що я дивлюся, відразу піднімала келих і всміхалася — легко, м’яко, майже по-сестринськи.
Коли гості почали розходитися, мама покликала мене на кухню. Вона складала закуски в контейнери, але рухалася повільно, розсіяно. Потім витерла руки рушником і сказала:
— Марточко, мені сьогодні було не по собі. Аліна поруч із Максимом поводилася… надто вільно.
Я взяла зі столу келих і почала його мити, хоча він уже був чистий.
— Мамо, вона завжди така. Їй подобається увага. До того ж у неї, здається, щось намічається з Русланом, тим хлопцем із фармацевтичної компанії.
Мама не стала тиснути. Лише подивилася на мене тим самим поглядом, від якого неможливо було сховатися.
— Я не хочу псувати тобі радість. Просто будь уважна. Твоя сестра іноді не відчуває меж, коли їй хочеться того, що є в тебе.
Я поцілувала її в щоку й сказала, що ми давно не діти. Що Аліна рада за мене. Що все буде добре. Тоді ці слова далися мені легко. Пізніше я часто згадувала, якою наївною може бути жінка, коли надто сильно хоче вірити.
За три місяці до весілля Максим почав змінюватися. Спершу майже непомітно. Він затримувався на роботі, відповідав на повідомлення пізно вночі й пояснював це переговорами з іноземними партнерами. Наші п’ятничні вечері, раніше непорушні, дедалі частіше скасовувалися через раптові зустрічі. Коли ми все ж бачилися, він ніби був поруч лише наполовину. Телефон лежав біля тарілки, погляд постійно ковзав до екрана, а мої розповіді він слухав так, ніби чекав паузи, щоб повернутися до чогось важливішого…
