Вона натиснула на дзвінок. Двері відчинилися майже відразу. Артем стояв на порозі в білій сорочці і темних штанах — гарний, усміхнений, ідеальний.
— Даринко. — Він обійняв її і поцілував. — Як я радий тебе бачити.
Дарина змусила себе посміхнутися і відповісти на поцілунок. Його губи були теплими, знайомими і огидними.
— Я теж скучила, — сказала вона, входячи в квартиру.
Квартира була саме такою, якою вона її уявляла. Мінімалістичний дизайн, дорогі меблі, ідеальний порядок. Жодної зайвої речі, жодної особистої фотографії. Стерильно, як операційна.
— Подобається? — запитав Артем, спостерігаючи за її реакцією.
— Дуже сучасно, — відповіла Дарина. — Але якось порожньо.
— Це тому, що тут не вистачає жіночої руки. Твоєї руки. — Він знову обійняв її. — Скоро все зміниться. Ми разом зробимо це місце справжнім домом.
«Домом, з якого я не вийду живою», — подумала Дарина.
— Покажеш мені все? — запитала вона, м’яко вивільняючись із його обіймів. — Хочу знати, де що знаходиться. Планувати перестановку.
— Звичайно.
Артем провів її по квартирі. Вітальня, кухня, спальня, ванна. Все було бездоганно чистим і абсолютно безликим.
— А це що? — Дарина вказала на зачинені двері в кінці коридору.
— Мій кабінет. Там я працюю.
— Можна подивитися?
Артем на мить зам’явся. Усього на мить, але Дарина помітила.
— Там безлад, — сказав він з вибачливою посмішкою. — Не хочу, щоб ти бачила мене таким неорганізованим.
— Я бачила твою машину після робочого дня. Повір, мене складно здивувати безладом. — Вона посміхнулася своєю найчарівнішою посмішкою. Тією, яку він так любив.
Артем розсміявся.
— Гаразд, вмовила. Але тільки швидко.
Він відчинив двері кабінету. Дарина увійшла й озирнулася. Кімната була невеликою: письмовий стіл, комп’ютер, книжкові полиці. І в кутку — металева шафа. Масивна, сіра, з цифровим замком. Сейф.
— Що це? — запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав недбало.
— Документи. Контракти, фінансові папери. Нудні ділові речі.
— Ти такий серйозний бізнесмен, — вона грайливо штовхнула його в бік. — А мені ніколи не розповідаєш про роботу.
— Тому що не хочу тебе втомлювати. — Він обійняв її за талію. — Ходімо, покажу тобі балкон. Звідти приголомшливий вид.
Дарина дозволила відвести себе з кабінету, але встигла запам’ятати розташування сейфа. У кутку, праворуч від дверей. Цифровий замок. Шість цифр.
На балконі дійсно відкривався гарний вид: вечірнє місто, вогні, захід сонця. Артем обійняв її ззаду, поклавши підборіддя на плече.
— Завтра ти станеш моєю дружиною, — прошепотів він. — Я так довго цього чекав.
— Я теж.
— Ми будемо щасливі.
— Обіцяю.
Дарина відчула, як його руки стискаються на її талії. Трохи сильніше, ніж потрібно. Власницьки.
— Мені потрібно в туалет, — сказала вона, вивільняючись. — Почекаєш?
— Звичайно.
Вона вийшла з балкона і попрямувала до ванної. Дорогою дістала телефон і швидко набрала повідомлення батькові: «Бачила сейф. Кабінет. Кут праворуч. Шість цифр. Усе окей».
Відповідь прийшла миттєво: «Зрозумів. Обережно».
Дарина сховала телефон і зайшла у ванну. Їй потрібна була хвилина. Просто хвилина, щоб зібратися з силами. Вона подивилася в дзеркало. Бліде обличчя, темні кола під очима. Але погляд твердий, рішучий.
— Ти зможеш, — сказала вона своєму відображенню. — Ще трохи. Ще зовсім трохи.
Коли вона вийшла з ванної, Артем чекав її у вітальні з двома келихами вина.
— За нас, — сказав він, простягаючи їй келих.
Дарина взяла келих, але пити не стала. Згадала слова Жанни про Світлану. Снодійне. Передозування.
— Я за кермом, — сказала вона.
— Потім у ресторані. Ти ж на таксі приїхала?
— Так, але… — Вона зам’ялася. — Просто не хочу пити на порожній шлунок. Голова запаморочиться.
Артем знизав плечима і поставив її келих на стіл.
— Як скажеш. Тоді поїхали в ресторан. Я замовив наш столик. Поїхали.
Вони вийшли з квартири. У ліфті Артем знову обійняв її. І Дарина змусила себе притулитися до нього. Грати роль. До кінця.
Степан бачив, як вони вийшли з під’їзду і сіли в машину Артема. Чорний позашляховик плавно рушив з місця.
— Вони поїхали, — сказав він у рацію. — Скільки у нас часу?
