Степан сів і розповів усе. Кожне слово Жанни. Кожну деталь. Дарина слухала мовчки. Її обличчя ставало все блідішим.
— Чотири жертви, — прошепотіла вона. — Коли він закінчив?
— Мінімум чотири. Може, більше.
— І я мала стати наступною.
— Мала. Але не станеш.
— Що потрібно робити?
Степан виклав план. Дарина повинна зателефонувати Артему і запропонувати провести вечір разом. Вечеря в ресторані, потім прогулянка — що завгодно, аби він пішов із квартири на 3–4 години. За цей час вони проникнуть всередину і знайдуть сейф.
— Це небезпечно, — сказала Надія. — А якщо він щось запідозрить?
— Не запідозрить, — відповіла Дарина. — Він занадто самовпевнений. Він думає, що я дурна закохана дурепа, яка дивиться йому в рот. Він ніколи не повірить, що я здатна на обман.
— Даринко!
— Мамо! Я повинна це зробити. Заради себе. Заради тих жінок. Заради тих, кого він ще не встиг убити.
Степан подивився на доньку з гордістю. Вона виросла. По-справжньому виросла.
— Завтра ввечері, — сказав він. — Подзвони йому вранці, домовся на вечір. Ми все підготуємо.
Дарина кивнула.
— Добре. Завтра.
Вночі Степан не міг заснути. Він лежав у темряві і думав про те, що належить зробити. Про ризики. Про можливі наслідки.
— Степане, — прошепотіла Надія. — Ти не спиш?
— Ні.
— Я теж. — Вона присунулася ближче. — Мені страшно.
— Мені теж.
— А якщо?.. А якщо щось піде не так?
Степан обійняв дружину.
— Не піде. Я не дозволю.
— Ти завжди так говориш. А я завжди боюся. Тридцять років боюся. Кожен раз, коли ти йшов на роботу, я думала: чи повернеться? Кожен раз, коли дзвонив телефон вночі — здригалася.
— Я знаю. І я вдячний тобі за це. За кожен день.
Надія схлипнула.
— Якщо з Дашею щось трапиться…
— Не трапиться. Обіцяю.
Вони лежали в темряві, тримаючись за руки. Дві людини, які прожили разом тридцять років. Дві людини, готові на все заради своєї доньки.
Вранці Дарина подзвонила Артему. Степан слухав розмову, затамувавши подих.
— Коханий, я скучила. Давай проведемо вечір разом. Тільки ти і я. Повечеряємо в тому ресторані, де ми були на першому побаченні. Пам’ятаєш? — Її голос був ідеальним. Ні тіні фальші.
— Звичайно, пам’ятаю. — Голос Артема в динаміці звучав тепло і ласкаво. — Чудова ідея. О сьомій заїду за тобою.
— Давай краще я до тебе приїду. Хочу побачити твою квартиру до весілля. Переконатися, що все готове до нашого спільного життя.
Пауза. Степан напружився.
— Добре, — сказав Артем. — Приїжджай о шостій. Покажу тобі все.
— Домовилися. Цілую.
Дарина вимкнула телефон і подивилася на батька.
— Він погодився. Я буду в його квартирі.
— Це змінює план, — сказав Савельєв. — Якщо ти будеш всередині, зможеш знайти сейф. Або хоча б зрозуміти, де він знаходиться.
— Ні, — відрізав Степан. — Занадто небезпечно.
— Тату, — Дарина підійшла до нього. — Послухай мене. Я знаю цю людину. Вісім місяців жила з ним. Я знаю, як він думає, як реагує. Якщо хтось і може це зробити — це я.
— Даринко…
— Я не дурна дівчинка. Я доросла жінка. І я хочу закінчити це сама. Розумієш? Сама.
Степан дивився в очі доньки і бачив у них ту ж рішучість, що і в своїх власних.
— Добре, — сказав він нарешті. — Але ти будеш на зв’язку. Кожні п’ятнадцять хвилин — повідомлення. Якщо пропустиш хоч одне, ми входимо.
— Домовилися.
План був готовий. Залишилося тільки виконати його.
Квартира Артема розташовувалася в новому житловому комплексі на околиці міста. Сучасна будівля, консьєрж у холі, камери спостереження на кожному поверсі. Степан припаркувався за квартал від будинку і спостерігав, як Дарина вийшла з таксі і попрямувала до під’їзду.
— Вона увійшла, — сказав він у рацію Савельєву, який зайняв позицію з іншого боку будівлі.
— Бачу. Камери фіксують. Якщо що, у нас будуть записи.
Дарина піднялася на сьомий поверх. Її серце калатало так голосно, що здавалося, весь будинок чує. Вона зупинилася перед дверима з номером 74 і зробила глибокий вдих.
«Ти впораєшся, — сказала вона собі. — Ти актриса. Вісім місяців грала закохану дурепу. Зіграй ще один вечір»….
