Кілька митей Артем не зводив очей із потемнілого екрана. Розгубленість поступово змінювалася відчайдушною злістю: йому виявилося легше негайно звинуватити Оксану, ніж визнати власну провину.
— Ви все це спеціально підлаштували! — вигукнув він. — Чому одразу не показали посвідчення? Вирішили дочекатися, поки я помилюся, щоб потім мене підставити?
Оксана Вікторівна прибрала телефон і лише тоді повернулася до нього. Ні тріумфу, ні роздратування в її виразі не з’явилося.
— Умови службової поїздки не дозволяли мені без потреби розкривати посаду. Ви зупинили звичайну учасницю дорожнього руху й вирішили, що з нею можна поводитися як завгодно. Вас ніхто не примушував вигадувати порушення, підштовхувати мене до передання грошей чи знищувати мої права.
Вона говорила тихо, але сперечатися з цими словами було нічого. Звичайну дорожню перевірку Артем сам перетворив на низку серйозних посадових порушень. Оксана залишалася на узбіччі не заради продовження конфлікту: їй потрібно було дочекатися групи, зафіксувати те, що сталося, і водночас не наражати на небезпеку основне розслідування.
Її витримка не дозволяла Мельнику подати справу як взаємну сварку. Перед ним була фахівчиня, звикла відокремлювати факти від емоцій і розглядати кожну нову фразу інспектора як частину майбутніх матеріалів перевірки. Умовити Оксану забути про те, що сталося, або замінити встановлену процедуру приватною домовленістю було неможливо.
П’ятнадцять хвилин очікування здалися Артемові безкінечними. Він кілька разів підходив до старого седана, плутано перепрошував і пропонував допомогу, потім повертався до патрульної машини й знову починав кружляти між автомобілями. Оксана не підтримувала розмови. Залишаючись за кермом, вона стежила лише за тим, щоб ніхто не наблизився до половинок прав, що лежали на покритті.
Пояснення Мельника змінювалися одне за одним. Спочатку він визнавав, що спалахнув, потім запевняв, ніби картка розірвалася випадково, а за хвилину звинувачував Оксану в тому, що вона сама його спровокувала. Усі суперечності вона мовчки запам’ятовувала. Кожна нова версія підтверджувала: інспектор переймався не скоєним вчинком, а лише тим, як уникнути відповідальності.
Нарешті Артем підійшов до патрульної машини й нахилився до прочиненого вікна. Його напарник Кирило весь час залишався на водійському місці. Прочинене скло дозволяло йому чути майже всю розмову біля седана.
— Ти ж бачив, як вона мене доводила, — упівголоса сказав Мельник. — Скажи, що вона сама порвала права.
Кирило виглядав приголомшеним, але після короткого мовчання похитав головою.
— Не скажу, Артеме. Я бачив, як ти розірвав їх. І чув, як потім сміявся.
Мельник відсахнувся від вікна, ніби дістав удар. Кирило лише відмовився ділити чужу провину й підтверджувати завідому брехню. Артем до останнього розраховував, що однакова форма сама собою перетворить напарника на спільника. Тепер зникла й ця надія: безпосередній свідок бачив, як Артем знищив права, і з яким задоволенням той кинув їх на дорогу. Назвати те, що сталося, випадковістю ставало ще важче…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
