Квартира зустріла мене запахом пиріжків, чоловічого одеколону й хвойного засобу для підлоги. До вчорашнього вечора цей запах був для мене запахом дому. Тепер у ньому чулося щось чуже, липке, важке. Ніби я ввійшла в приміщення, де довго була замкнена, а потім нарешті вийшла й лише тепер зрозуміла, чим там дихала.
Я пройшла до шафи в коридорі.
— Документи зазвичай лежали тут, — сказала я, відчиняючи верхню шухляду.
Андрій став за моєю спиною надто близько. Я відчула його подих і напружилася.
Ірина відразу ступила поруч.
— Можна не нависати над людиною, — сказала вона холодно. — Ми всі бачимо, що вона робить.
Андрій кинув на неї злий погляд, але відступив.
У шухляді лежали теки, старі квитанції, медичні папери, свідоцтво про шлюб, мій паспорт, кілька довідок. Я дістала все своє й акуратно склала в сумку. Трудової книжки не було.
Я знала це ще до того, як перебрала останню теку.
— Де трудова? — спитала я, повернувшись до Андрія.
Він знизав плечима.
— Поняття не маю. Може, на роботі залишила. Може, загубила у своїй вічній неуважності.
— Вона лежала тут.
— Ну значить, погано шукала.
Остап Григорович подивився на нього уважно.
— Андрію Дмитровичу, утримання особистих документів може мати для вас неприємні наслідки. Раджу відразу повернути, якщо вона у вас.
Галина Миронівна презирливо фиркнула.
— Та хто її документи чіпав? Дуже вони нам треба. Сама загубила, а тепер сина звинувачує.
Андрій промовчав. Але я помітила, як вони з матір’ю перезирнулися. Швидко, майже непомітно. Так вони завжди робили, коли вирішували, як триматися вдвох. Цей короткий погляд сказав мені більше, ніж будь-які слова.
— Добре, — сказав Остап Григорович. — Відзначимо, що трудову книжку на місці не виявлено. Якщо пізніше з’ясується, що документ утримували навмисно, ситуація розглядатиметься інакше.
Він дістав бланк і почав робити позначки.
Я пройшла до спальні.
Кожен предмет там був знайомий до болю: покривало на ліжку, яке я сама вибирала; годинник на комоді; штори, за які Андрій колись бурчав, що вони надто світлі; полиця з книжками, де мої томики стояли позаду його технічних довідників. Я відчинила шафу, дістала ще кілька особистих речей, старий альбом, листи батьків.
— Рукописи на антресолях, — сказала я. — Коробка з-під зимових чобіт. Коричнева. Вона стояла за валізами.
Я взяла драбинку, але Андрій різко ступив уперед.
— Я дістану. Ще впадеш, потім скажеш, що я винен.
Він піднявся, відчинив дверцята антресолей і почав нишпорити рукою в глибині. Рухався надто впевнено для людини, яка нібито не знає, про що йдеться.
— Нема тут ніякої коробки, — сказав він.
У мене похололо всередині.
— Не може бути.
— Сама дивися.
Він спустився. Я піднялася на драбинку, хоч коліна тремтіли, і зазирнула всередину. Стара валіза. Пакет із пледом. Коробка з ялинковими іграшками. Кілька непотрібних сумок. Моєї коробки не було.
Я спустилася повільно.
— Андрію, де вона?
— Може, викинув, коли розбирав мотлох, — сказав він байдуже.
Слово «мотлох» ударило мене майже фізично.
Мотлох.
Зошити, у які я писала, коли не могла говорити. Щоденники, де ночами виливала те, що вдень ховала за спокійним обличчям. Начерки роману, сцени, замальовки, героїні, схожі на мене й не схожі. Усе, що залишалося моїм, коли гроші, час, сили й навіть мовчання давно належали не мені.
— Ти не міг викинути, — сказала я. — Ти навіть не знав, що вона там.
Андрій подивився на мене, і по його обличчю ковзнула жорстока усмішка.
— Знав.
У кімнаті стало так тихо, що я почула, як у коридорі Галина Миронівна переступила з ноги на ногу.
— Давно знав, — продовжив він. — Думаєш, ти така хитра? Ночами сидиш, шарудиш папірцями. Велика письменниця.
Ірина різко ступила вперед.
— Не смійте.
Я підняла руку, зупиняючи її. Не тому, що мені не потрібен був захист. Потрібен. Дуже. Але ці слова я мала витримати сама.
— Де рукописи? — спитала я. Голос прозвучав тихо, але не зламався.
— Не знаю.
— Ти щойно сказав, що знав про них.
— Ну знав. І що? Може, справді викинув. Набридло місце займати.
— Ти читав їх?
Він трохи примружився.
— А якщо читав?
У мене перехопило подих.
Я раптом уявила, як він відкриває зошити, гортає сторінки, читає мої нічні думки, мої страхи, мої спроби зрозуміти себе. Не для того, щоб пізнати мене. Не для того, щоб почути. А щоб отримати ще один важіль, ще одну можливість ударити.
— Там було особисте, — сказала я.
— Особисте? — він усміхнувся. — У шлюбі немає особистого. Все спільне. Чи ти про це згадуєш тільки тоді, коли тобі квартира потрібна?
— Андрію Дмитровичу, — голос Остапа Григоровича став жорсткішим. — Досить. Ми не обговорюємо зараз ваші сімейні претензії. Йдеться про особисте майно Оксани Миколаївни.
— Та немає в мене її писанини! — гаркнув Андрій. — Хочете — шукайте.
Ми шукали.
У комірчині серед старих банок, ганчірок і коробок. У шафі під постільною білизною. За книжками. У нижніх шухлядах комода. На антресолях у другій кімнаті. Я відчиняла дверцята й шухляди, які сама роками наповнювала й прибирала, і щоразу серце завмирало: раптом ось вона, знайома коричнева коробка. Але її не було.
Андрій ходив за нами, то криво всміхався, то роздратовано зітхав, ніби ми відривали його від важливої справи. Галина Миронівна стояла біля дверей спальні, склавши руки на грудях, і стежила за кожним моїм рухом.
— Шукає, шукає, — пробурмотіла вона. — Сама не знає, що шукає. Аби тільки галасу наробити.
Я не відповіла.
Якби я заговорила, голос міг зірватися. А я більше не хотіла давати їм цього задоволення.
Остап Григорович склав опис речей, які я забирала: паспорт, медичні папери, свідоцтво, фотоальбоми, листи, скринька, частина одягу, книжки з дарчими написами. Окремо зазначив, що трудову книжку й коробку з рукописами не знайдено.
Коли він писав, я стояла біля ліжка й дивилася на кімнату. Дивно: ще вчора все тут здавалося моїм. Навіть якщо Андрій казав протилежне. Тепер же кожен предмет ніби відсунувся від мене. Комод, шафа, покривало, лампа — все залишилося на своїх місцях, але зв’язок обірвався.
Я вже не належала цій кімнаті.
Перед виходом я згадала про маленьку керамічну скриньку на кухні. Подарунок моєї першої учениці. Колись дівчинка принесла її в останній навчальний день, ніяковіючи простягнула й сказала: «Це вам, бо ви гарно розповідаєте». Я тоді мало не розплакалася, але стрималася. У скриньці зберігалися речі, які Андрій ніколи не вважав важливими: мамине пасмо волосся, татова коротка записка, стара брошка з випускного, кілька пожовклих фотографій.
— Зачекайте хвилину, — сказала я. — Мені треба ще дещо перевірити.
— Куди це ти? — насторожилася Галина Миронівна.
— На кухню.
Я відчинила шафку над плитою. За стосом кулінарних книжок скринька стояла на місці. Маленька, з облупленим краєм, майже непомітна. Я відчинила кришку — все було всередині. Пасмо, записка, брошка, фотографії. Серце стиснулося так, ніби я знайшла не речі, а врятованих людей.
Я притисла скриньку до грудей і повернулася в коридор.
Андрій дивився на мене дивно. Не так, як раніше. У його очах було щось каламутне — злість, утома, розгубленість, а може, й тінь жалю. Але я вже не хотіла розбиратися, що саме він відчуває. Надто довго я жила, зчитуючи його настрій за рухом губ, за важкістю кроків, за тим, як він ставить чашку на стіл.
— Пошкодуєш, — сказав він тихо, нахилившись до мене так, щоб чула тільки я. — Побігаєш по чужих кутках, попринижуєшся, і сама назад попросишся. А я ще подумаю, пускати тебе чи ні.
Раніше такі слова змусили б мене заціпеніти. Я б почала уявляти холодні орендовані кімнати, брак грошей, чужі кухні, розмови за спиною, самотність. Зараз я теж уявила все це. Але за цими страхами раптом побачила інше: стіл біля вікна, відкритий блокнот, ключ у власній сумці, ранок без чужого невдоволеного голосу.
Я подивилася на Андрія спокійно.
— Прощавай.
Він сіпнувся, ніби чекав іншої відповіді.
— Не драматизуй.
— Я не драматизую. Я йду.
Галина Миронівна фиркнула.
— Гордості-то скільки. Побачимо, надовго чи вистачить.
Я повернулася до неї.
— Я вам допомагала багато років. Щиро. Іноді через силу, іноді з обов’язку, але допомагала. І ви це знаєте. Бажаю вам здоров’я.
Вона відкрила рота, щоб сказати щось різке, але Остап Григорович уже ступив до дверей.
— На сьогодні все. Оксана Миколаївна забрала частину особистих речей. За відсутніми документами й рукописами позначку зроблено. Якщо вони знайдуться, прошу передати добровільно. Не ускладнюйте.
Ми вийшли на сходовий майданчик.
Двері за моєю спиною зачинилися не відразу. Андрій ще кілька секунд стояв у прорізі. Я відчувала його погляд між лопатками, але не озирнулася.
Надворі стало прохолодніше. Повітря після задушливої квартири здалося гострим, майже ріжучим. Я сіла в машину поруч з Іриною, поставила сумку біля ніг і тільки тоді зрозуміла, наскільки втомилася. Усередині не було ні перемоги, ні полегшення в чистому вигляді. Була порожнеча. І біль від зниклих рукописів.
Ірина мовчки стиснула мою руку.
— Ти добре трималася.
— Я думала, розсиплюся просто там.
— Не розсипалася.
— Рукописів немає, — сказала я. — Він їх сховав або викинув. Я не знаю, що гірше.
— Викинути міг, — тихо сказала Ірина. — Але я не певна. Такі люди часто не знищують те, чим можна потім утримувати. Може, ще спливуть.
— А якщо ні?
Вона не стала відповідати відразу. Машина рушила, і будинок почав повільно віддалятися. Я дивилася у вікно, поки знайомий під’їзд не зник за поворотом.
— Тоді писатимеш наново, — сказала Ірина нарешті.
Я гірко всміхнулася.
— Легко сказати.
— Нелегко. Але можливо.
Остап Григорович висадив нас біля Ірининого будинку. Перед тим як поїхати, він простягнув мені візитівку.
— Якщо чоловік знайде документи або турбуватиме, повідомте. І не ходіть до нього сама, поки все не вляжеться.
— Дякую, — сказала я.
— Нема за що. Ви правильно зробили, що прийшли не одна.
Він поїхав, а я ще якийсь час стояла у дворі, тримаючи в руках сумку з речами. Небо темніло. У вікнах запалювалося світло. Десь сміялися діти, грюкнули двері під’їзду, жінка з пакетом квапливо пройшла повз.
Світ не змінився.
Змінилася я.
Увечері Ірина дістала пляшку вина, але відкорковувати її не поспішала.
— Вирішуй сама, — сказала вона. — Будемо святкувати чи просто пити чай і злитися.
— Я не знаю, що святкувати, — зізналася я, опускаючись на стілець. — Документи забрала не всі. Рукописи втратила. Дім втратила. Чоловік подав на мене заяву.
— Ти себе не втратила, — сказала Ірина. — Для першого дня досить.
Вона поставила чайник і дістала дві чашки. Я помітила, що одна була з відбитою ручкою, але скол був акуратно зафарбований. Не схований, не викинутий, не замаскований. Просто річ жила далі, попри пошкодження.
На кухні було тепло. Ірина ввімкнула маленьку лампу над столом, і світло лягло м’яким колом на скатертину. За вікном темніло. Я розклала перед собою те, що встигла забрати: листи батьків, альбоми, скриньку, кілька книжок. Кожна річ ніби повертала мені шматочок колишньої Оксани.
Але порожнє місце від коробки з рукописами зяяло найсильніше.
— Там були не тільки оповідання, — сказала я. — Там були щоденники. Багато років. Я писала туди все, чого не могла сказати. Іноді одну фразу. Іноді по десять сторінок. Коли мама померла, коли Андрій не пустив мене на похорон… я тоді всю ніч писала. Я навіть не пам’ятаю точно, що. Просто писала, щоб не закричати.
Ірина слухала, поклавши підборіддя на долоні.
— Мені шкода, — сказала вона. — Справді.
— Таке відчуття, ніби він вирвав із мене пам’ять.
— Ні, — похитала вона головою. — Пам’ять не в папері. Папір допомагає втримати слова, але те, що ти прожила, залишилося з тобою.
— А якщо я більше не зможу так написати?
