Кімната пливла перед очима. Світло нічника здавалося надто яскравим. Горло пекло.
Лоб палав так, ніби під шкірою тлів вогонь. Вона кілька разів намагалася встати, щоб дійти до ванної, але ноги підкошувалися. Один раз вона все-таки підвелася, зробила кілька кроків і ледь не впала.
Повернулася до ліжка майже навпомацки. Потім усе змішалося. Сни, жар, чиїсь голоси здалеку, гул крові у скронях.
Вранці Фахад збирався на важливу зустріч раніше, ніж зазвичай. Він вийшов із кабінету, віддаючи короткі розпорядження помічникові телефоном, і вже збирався пройти повз крило, де були кімнати Софії, коли почув дивний звук. Щось глухо вдарилося об підлогу.
Потім стало тихо. Він зупинився миттєво. Телефон опустився вздовж руки.
Кілька секунд він стояв нерухомо, прислухаючись, а потім швидко пішов туди. Двері її кімнати виявилися не замкненими. Він увійшов і відразу відчув важке гаряче повітря, яке буває в приміщеннях, де давно ніхто не відчиняв вікон і де лежить людина з високою температурою.
На підлозі біля краю ліжка сиділа Софія, напівзігнувшись, ніби намагалася підвестися, але не змогла. Однією рукою вона трималася за покривало, другою безсило торкалася чола. Її волосся розсипалося, обличчя було надто блідим, губи пересохли, а погляд, коли вона підвела його на нього, був каламутним і майже не впізнавав.
«Софіє!» — різко промовив Фахад, уже підходячи ближче. Вона спробувала щось сказати, але з горла вийшов лише хрипкий шепіт. «Мені нормально».
Це прозвучало так слабо, що він стиснув зуби. Він опустився поруч, торкнувся її чола і ледь не відсмикнув руку. Жар був сильний, лякаючий.
«Чорт». Наступної миті вся його холодна вишколеність злетіла, ніби її ніколи й не було. Він підхопив її на руки, і вона, надто змучена, щоб сперечатися, лише заплющила очі й слабо притулилася чолом до його плеча.
Він поклав її на ліжко, велів негайно викликати особистого лікаря й принести холодну воду, рушники, ліки. Слуги вперше за весь час побачили в ньому не спокійну владу, а майже жорстку тривогу. Його голос не ставав гучнішим, але від цього звучав іще страшніше.
Усе робилося миттєво. Лікар приїхав швидко, оглянув її, виміряв температуру й насупився. Сильний вірус.
Можливо, грип. Зневоднення. Вона давно в такому стані.
Він зробив укол, дав вказівки щодо ліків, велів стежити за температурою і не залишати її саму. Сказав, що вночі стан може погіршитися, якщо жар не спаде. Після його відходу в кімнаті стало тихо.
Слуги принесли все необхідне й безшумно зникли. Фахад залишився сидіти біля ліжка, сам не віддаючи собі в цьому звіту. Кілька хвилин він дивився на Софію, не рухаючись.
Її обличчя без звичної зібраності здавалося молодшим і беззахиснішим. На лобі виступив піт, вії тремтіли. Іноді вона слабо здригалася від ознобу, хоча тіло палало.
Він узяв вологий рушник і обережно поклав їй на лоб. «Треба ж», — тихо сказав він майже сам до себе, — «ти вирішила зламатися саме зараз». Вона нічого не відповіла, лише трохи повернула голову й щось нерозбірливо прошепотіла українською.
Він не зрозумів слів, але тон був такий безпорадний, що в грудях у нього неприємно стиснулося. Увесь день він провів поруч, скасувавши дві зустрічі й передавши решту заступникам. Це було майже немислимо для людини, яка роками не дозволяла собі збивати графік заради чогось особистого.
Але зараз графік перестав існувати. Кожні пів години він перевіряв температуру, міняв компреси, змушував її пити воду маленькими ковтками. Коли вона відштовхувала склянку, бо не мала сил, він сідав ближче й говорив уже не холодно, а низьким, майже м’яким голосом, який сам у себе рідко чув.
«Пий, ще трохи. Ти не маєш права зараз сперечатися». Іноді вона прочиняла очі й дивилася на нього, ніби не до кінця розуміючи, сон це чи яв.
Одного разу спробувала відсунути його руку. «Тобі не обов’язково», — ледь чутно прошепотіла вона. «Обов’язково», — жорстко відповів він.
«Замовкни й одужуй». Надвечір температура підскочила ще вище. Софія почала марити, говорила уривками, кликала матір.
Одного разу раптом міцно вчепилася в його зап’ястя й видихнула так тихо, що він ледве розчув. «Не залишай». Фахад завмер.
На його обличчі нічого не змінилося, але всередині ніби хтось різко провів ножем по старому, ніколи не торканому захисту. Він накрив її пальці своєю долонею і, не розуміючи, звідки беруться ці слова, сказав майже пошепки. «Я тут».
«Тримайся, Софіє. Ти сильна». Ніч тягнулася довго.
За вікнами палацу шуміло море, у саду горіли м’які ліхтарі. Дім дихав звичною, бездоганною тишею, але в цій кімнаті існував зовсім інший світ. Тут було чути її важке дихання, шелест тканини, стукіт ложки об склянку, шурхіт вологої тканини по шкірі.
Фахад кілька разів міняв сорочку, бо на ній лишалися сліди води й ліків. Він не йшов навіть на годину, лише раз підійшов до вікна, провів рукою по обличчю і з якоюсь майже злою недовірою подумав, що вже не впізнає себе. Що сказав би його батько, побачивши цю сцену? Що сказав би він сам собі всього місяць тому? Мільярдер, людина із заліза, сидить уночі біля ліжка жінки, яка за договором мала бути просто красивою частиною репутації.
На світанку жар почав повільно спадати. Коли перші бліді смуги світла лягли на стіни, Софія прокинулася вже без гарячкового марення. Голова все ще була важкою, тіло ломило, але свідомість стала яснішою.
Вона розплющила очі й якийсь час не відразу зрозуміла, де перебуває, потім побачила крісло біля ліжка. У ньому, трохи схиливши голову й незручно витягнувши довгі ноги, спав Фахад. На ньому була та сама сорочка, тільки рукави закочені вище ліктів.
Волосся трохи розтріпалося. На обличчі, звільненому від звичної жорсткості, проступила дивна вразливість. Він виглядав не як людина, яка все контролює, а як чоловік, що надто довго не дозволяв собі бути живим.
Софія дивилася на нього мовчки. Серце раптом ударило так дивно, ніби на секунду схибило. Вона згадувала розрізнені уривки ночі.
Холодний рушник, його голос. Свою долоню в його руці. І вперше за весь час вона відчула не просто симпатію, не просто інтерес, а небезпечне ніжне сум’яття.
Таке почуття приходить не тоді, коли людина красива й сильна, а тоді, коли ти випадково бачиш її без обладунків. Вона трохи ворухнулася, і він відразу розплющив очі. Не повільно, як прокидаються втомлені люди, а миттєво, як ті, хто звик бути насторожі навіть уві сні.
«Ти як?», — запитав він, одразу підводячись. «Краще», — сказала Софія хрипко. Він уже наливав воду, перевіряв її лоб долонею, викликав лікаря, знову стаючи зібраним.
Але тепер вона знала, що бачила вночі не маску. «Дякую», — тихо сказала вона. Він на секунду затримав на ній погляд.
«Не варто». «Варто», — відповіла вона. «Ти не зобов’язаний був сидіти тут усю ніч».
Він відвів очі трохи вбік. Лікар сказав, що тебе не можна залишати саму. Це була брехня лише наполовину, і вони обоє це зрозуміли.
Після одужання він ніби злякався власної м’якості. Кілька днів знову став сухішим, ніж зазвичай. Говорив коротко, майже не затримувався поруч…
