Роман опустився навколішки.
— Якщо батько — це людина, яка любить, навіть коли не вміє бути поруч, то так. Я ваш батько. Але я не прошу пробачити мене сьогодні. І не вимагаю, щоб ви забули.
Кімнату наповнила важка тиша.
Міра дивилася в підлогу. Потім повільно підійшла до нього. У руках у неї була біла квітка — одна з тих, що Стефан купив напередодні.
— Мама казала, що прощення не стирає минулого, — тихо сказала вона. — Воно просто вчить пам’ятати без болю.
Роман не витримав. Сльози потекли по його темних від пилу щоках. Лея підійшла ближче й обережно поклала долоню йому на плече.
Стефан відвернувся до вікна, щоб ніхто не бачив його очей.
Він думав про Еліну. Про те, як вона, пішовши, все одно продовжувала вести їх — не словами, а залишеними вчинками.
Відтоді дім став іншим.
У ньому більше не було мертвої тиші. На вихідних приїжджала Марта й привозила книжки. Роман лагодив дах, допомагав у саду, залишався на вечерю і вчився говорити з доньками без виправдань. Міра малювала дедалі частіше. Лея сміялася голосніше. А у дворі з вологої землі одного разу показалися перші зелені стрілки лілій.
Одного теплого дня Міра підійшла до Стефана з аркушем. На ньому дитячим почерком було написано: «Дім Еліни».
— Можна повісити це на воротах?
Стефан усміхнувся.
— Звісно. Нехай кожен, хто ввійде, знає, чиє світло тут живе.
Пізно ввечері Роман сидів біля каміна й дивився на фотографію Еліни на стіні. Лампа м’яко освітлювала її обличчя.
— Я не думав, що колись знову зможу спокійно дихати, — сказав він. — Вона врятувала не тільки дівчаток.
Стефан кивнув.
— Еліна любила не обіцянками. Вона просто робила те, що вважала правильним. Тепер наша черга берегти те, що вона почала…
