Шкіра втратила свіжість, під очима з’явилися темні тіні, які не вдавалося приховати косметикою. Нігті стали ламкими, волосся залишалося на гребінці частіше, ніж раніше. Іноді Аліна затримувалася перед дзеркалом і дивилася на своє відображення з болісним подивом: ще недавно ця жінка сміялася, вибирала тканину для штор у майбутню дитячу, будувала плани. Тепер же з дзеркала на неї дивилася втомлена незнайомка.
Роман поводився так, що причепитися було неможливо. Він возив її по лікарях, сам шукав консультації, сидів поруч у коридорах, приносив воду, підтримував під руку. Список спеціалістів ставав дедалі довшим: один лікар скеровував до іншого, другий радив третього. Вони перевіряли шлунок, гормони, нервову систему, алергію, робили дорогі обстеження, знімки, аналізи.
Відповідь щоразу звучала майже однаково: явної причини немає.
— Я більше так не можу, — зізналася Аліна якось уночі, лежачи поруч із чоловіком у темряві. — Мені здається, зі мною відбувається щось страшне, а ніхто не розуміє, що саме.
Її пальці самі потяглися до кулона. Вона вже звикла торкатися його, коли нервувала: водила по гладкому краю серця, чіпляла нігтем тонкий квітковий візерунок.
— Ми обов’язково розберемося, — сказав Роман, гладячи її по волоссю. — Я поруч. Чуєш? Усе налагодиться.
Він помітив її руку біля шиї й ледь усміхнувся.
— Ти все ще носиш його щодня.
— Я ж обіцяла, — тихо відповіла Аліна.
— Моя вірна дівчинко, — прошепотів він і поцілував її в лоб.
У його голосі промайнуло щось дивне. Не турбота. Не тривога. Радше ледь помітне вдоволення, настільки недоречне, що Аліна розплющила очі й повернула голову. Наступної секунди їй стало соромно за власну думку. Хвороба виснажувала її, страх робив підозріливою, а Роман же був поруч, допомагав, не покидав.
Минуло ще кілька тижнів. Аліна схудла майже на десять кілограмів. Знайомі вже не робили вигляду, що нічого не помічають. Одні обережно питали, чи все гаразд, інші казали, що їй треба більше відпочивати. Молодша сестра, Кіра, побачивши її по відеозв’язку, на мить завмерла й не змогла закінчити фразу.
— Аліно… ти дуже погано виглядаєш, — сказала вона нарешті. — Пробач, але ти ніби зовсім зникаєш. Що кажуть лікарі?
— Нічого, — відповіла Аліна. — Вони не знають.
— Може, це тривога? Нервове виснаження? Депресія?
— Я була в психолога. Вона сказала, що серйозного розладу не бачить.
Кіра прикусила губу.
— А Роман? Як він поводиться?
— Турбується, — сказала Аліна. — Справді. Готує, стежить, щоб я їла, возить мене на обстеження. Без нього я б, мабуть, зовсім не впоралася.
І це справді було так. Збоку Роман виглядав бездоганним чоловіком. Він узяв на себе хатні справи, не дорікав їй за те, що вона стала менше працювати й менше заробляти, повторював, що найважливіше — її здоров’я.
Але іноді в цій турботі з’являлися маленькі тріщини.
Одного разу Аліна мила посуд і випадково бризнула водою на кулон. Роман, який стояв поруч, схопив її за зап’ястя так різко, що вона ледь не впустила тарілку.
— Обережніше!..
