У пам’яті спливли сцени, яким раніше він не надавав значення: мати стоїть біля вікна в темряві, мовчки складає речі, ночами сидить на кухні перед холодним чаєм. Він згадав, як говорив із нею різко. Як повторював батькові слова. Як кинув їй в обличчя, що вона «тільки готувала».
І зрозумів, якої страшної несправедливості припустився.
Він підвівся й підійшов до Марини. Вона весь цей час сиділа рівно, майже не рухаючись, ніби боялася зайвим рухом порушити те, що нарешті почало прояснюватися.
— Мамо, — голос Дениса здригнувся, — пробач нас. Ми справді не знали…
Марина повільно підняла руку й торкнулася його зап’ястка. Так само м’яко, як колись торкалася його дитячих долонь перед сном.
— Тепер знаєте, — сказала вона тихо.
Без докору. Без злості. Просто як факт.
Матвія в залі не було. Він і далі залишався на боці батька.
Галина Романівна ще раз переглянула документи, зняла окуляри й глибоко зітхнула. Її голос був рівний і суворий, але кожне слово звучало як риска, після якої колишнього життя вже не буде…
