— Дружина в мене зручна. Підписує все, що скажу, і ні в що не лізе.
Аліна закрила обличчя руками. Її плечі затремтіли, сльози потекли по пальцях. Вона намагалася триматися, але не змогла.
Усе дитинство вона пишалася батьком. Їй здавалося, що їй пощастило: він успішний, упевнений, гарно вдягнений, із дорогим годинником і машиною. Вона хвалилася подругам його подарунками, показувала фотографії квартири, мріяла колись жити так само красиво.
Вона була певна, що все це зароблено чесно.
А тепер сиділа в залі суду й слухала дати, суми, пояснення, сухі фрази з документів. І поволі розуміла: її навчання, поїздки, речі, подарунки могли бути оплачені не працею, а брехнею.
Сором накрив її так різко, що стало важко дихати.
Вона згадала, як колись соромилася старої куртки матері. Як просила дороге взуття. Як дратувалася, коли Марина приносила їжу в контейнері, замість того щоб піти з нею до кафе.
Тепер ці спогади ранили сильніше за будь-які звинувачення.
Денис сидів поруч, згорбившись. Кулаки були стиснуті до болю. Він намагався не слухати, але голос батька ніби бив просто в голову.
— На дружину оформимо. Вона все підпише.
Денис заплющив очі…
