— Так.
Сонце піднялося вище. Сад наповнився світлом. Латаття розкрилися повністю, тіні вкоротилися, і десь у гіллі птах вигукнув щось різке, радісне, ніби сповістив про початок дня.
Еліна дивилася на воду й думала, як дивно влаштоване життя. Зовсім недавно вона сиділа біля вікна у своїй маленькій квартирі, пила каву, слухала дощ і думала, що найгірше, що може статися, — черговий дзвінок від батька. А тепер вона була тут, у саду чоловіка, який одружився з нею з помсти, і говорила з ним про мови, втечу й пам’ять.
Його холодність вона могла витримати. До неї вона звикла.
Але ця обережна щирість лякала куди сильніше.
— Армане, — промовила вона.
Він повернувся.
— Що насправді сталося з компанією? З твоїм батьком? Я хочу знати не чутки, не версію для ділових кіл, не сухі формулювання юристів. Усе.
Він довго мовчав. Дивився у воду, наче відповіді лежали на дні ставка.
— Вони будували справу разом майже двадцять років, — сказав він нарешті. — Велика логістика, постачання, контракти на різних ринках. Мій батько відповідав за стратегію. Твій — за зв’язки й переговори. Вони довіряли одне одному беззастережно. Підписували папери, майже не читаючи. Не перевіряли рахунків. Бо навіщо перевіряти того, кого називаєш братом?
Еліна мовчала.
— Потім твій батько почав виводити активи, — продовжив Арман. — Тихо. Поступово. Через чужі компанії, через складні ланцюги, через рахунки, які майже неможливо відстежити. Мій батько в цей час лікувався після першого серйозного нападу. Віктор приходив до нього в лікарню, сидів поруч, тримав за руку, казав, що все під контролем.
Арман замовк, ніби наступні слова давалися йому особливо важко.
— А сам у цей час переписував майбутнє. Коли батько повернувся й побачив цифри, від компанії майже нічого не залишилося. Юридично все належало структурам, до яких не можна було дістатися. Твій батько розвів руками й сказав, що винен ринок. Що він теж усе втратив.
— Але це була брехня, — тихо сказала Еліна…
