Невдовзі Максим познайомився з двома племінниками Валерії. Тарас Яремчук був високим, акуратно вдягненим чоловіком із ввічливою крижаною усмішкою. Богдан, трохи молодший, рухався поривчасто й не надто намагався приховувати роздратування. Обоє заходили до особняка як майбутні господарі. Вони голосно розпитували про здоров’я тітки, перебільшено лагідно називали її рідною і щоразу дуже швидко переходили до справ.
Одного разу за вечерею Тарас заговорив про довіреність і майбутнє компанії. Валерія обірвала його раніше, ніж той устиг розгорнути пропозицію. Богдан нагадав про заповіт, але почув ту саму холодну відповідь: не сьогодні. Після їхнього від’їзду господиня лишилася біля вікна, дивлячись на темну воду. Коли Максим підійшов спитати, чи потрібна допомога, вона тихо мовила, що родичі вважають її нездатною розуміти те, що відбувається.
— А ви розумієте? — обережно спитав він.
Цього разу Валерія усміхнулася не з ввічливості.
— Значно більше, ніж їм хотілося б.
Дні складалися в тижні. Максим виїжджав у сад до сходу сонця, перевіряв машину, потім відвозив Валерію до банку, клініки, офісів будівельних компаній. На ділових зустрічах її голос залишався ясним і твердим, зате на зворотному шляху обличчя помітно блідло. Одного разу вона попросила зупинитися біля моря. Вони мовчки дивилися на блискучу воду, а потім Валерія несподівано запитала, чи тужить він за домом.
Максим розповів про поля за селищем, про батька, який учив працювати без нарікань, про недільні материні пироги й про Дарину. Згадав, що після операції мати стала слабшою, хоча раніше витримувала будь-які труднощі. Валерія слухала, не перебиваючи. Сильні люди, сказала вона, частіше за інших ховають біль. У її інтонації прозвучало щось особисте, і Максим не наважився розпитувати.
Після тієї зупинки біля моря їхні розмови іноді виходили за межі маршруту. Валерія питала не лише про борг, а й про те, чому Максим не виїхав із селища раніше, чого хоче Дарина, як батько переносить вимушене неробство. Він відповідав без скарг, хоча поступово розповів майже всю сімейну історію. Про себе господиня говорила значно менше. Максим знав лише, що її покійний чоловік брав участь у створенні бізнесу, дітей у них не було, а племінники вважалися найближчою ріднею.
Одного разу Валерія дала йому вільний день і звеліла побачити місто за межами дороги між особняком та офісами. Максим ходив серед вітрин, постояв на набережній, купив недорогу листівку й надіслав її додому. Але навіть у натовпі думки поверталися до зачинених дверей, схем і надто лагідних голосів племінників. Особняк втягував його у свою таємницю, хоча він і далі повторював: приїхав лише заробити й поїхати.
Напруга навколо закритого крила тим часом наростала. У будинку з’явилися додаткові камери, охорону біля воріт посилили, Соломія дедалі частіше затримувалася за замкненими дверима до ночі. Під час наступного візиту племінників розмова у вітальні швидко перейшла на підвищені тони. Вони вимагали передати їм управління, посилаючись на стан Валерії. Вона запитала, що саме вони мають на увазі, і Тарас не відразу знайшов пристойні слова. Нарешті господиня заявила: поки вона жива, рішення ухвалює сама.
Виходячи, Тарас зупинився біля Максима й несподівано заговорив його мовою. Він порадив водієві пам’ятати, що той тут тимчасово, виконувати свої обов’язки й не лізти в справи родини. Максим рівно відповів, що саме цим і займається. Але погляд племінника ясно говорив: попередження не було порожнім.
Тієї ж ночі Максим почув кроки. Крізь прочинені двері він побачив, як Соломія озирнулася й відчинила заборонене крило особливим ключем. На кілька секунд за нею показалася кімната, заповнена моніторами й теками. На стіні висіла велика схема: фотографії Тараса, Богдана та ще кількох чоловіків були з’єднані стрілками й підписами. Потім двері зачинилися. Максим повернувся до себе з важко калатаючим серцем. Це був не кабінет, а справжній штаб.
Наступного дня Валерія ніби між іншим запитала, чи спостережливий він. Почувши ствердну відповідь, звеліла й далі спостерігати, але не квапитися розуміти побачене. Пізніше вона поцікавилася, чи боїться він її племінників, і схвально кивнула, коли Максим відповів заперечно. Страх, сказала вона, робить людей передбачуваними, а їй потрібні інші.
— Я ж усього лише ваш водій, — нагадав Максим.
— У цьому домі ніхто не буває «усього лише», — відрізала Валерія.
Минуло пів року. Максим міряв час не датами, а переказами додому. Борг потроху зменшувався, банк перестав дзвонити щодня, мати звучала бадьоріше. Батько одного разу сказав, що землю вони все-таки не віддадуть, і ці слова підтримували сина. В особняку ж, навпаки, ставало дедалі тривожніше: племінники приїздили частіше, говорили різкіше й дивилися на Максима як на прикру перешкоду.
Після особливо важкої зустрічі з юристами Валерія несподівано розпорядилася накрити вечерю в невеликій їдальні з видом на воду. Максим вирішив, що має чекати поруч, але господиня вказала йому місце навпроти себе.
— Сьогодні ви сядете за стіл не як водій, Максиме. Сьогодні ви мій гість…
