Валерія попросила його підійти ближче. Максим зупинився за два кроки від візка, відчуваючи холод мармуру навіть крізь підошви. Він приготувався відповідати на запитання про стаж і дорогу, але господиня запитала, чи розуміє він, куди приїхав. Максим відповів просто: працювати. У кутиках її губ майнуло щось схоже на схвалення.
— Усі приходять сюди по роботу, — зауважила вона. — Але не кожен заздалегідь уявляє, якою вона виявиться. Мені потрібна людина, яка чує більше, ніж говорить, і не пхає носа туди, куди її не запрошували. Ви на це здатні?
— Здатний.
— Перевіримо, — мовила Валерія й дала знак Миронові.
Максимові показали невелику кімнату на першому поверсі. Білі стіни, чисте ліжко, шафа, стіл і окрема ванна здавалися розкішшю після орендованого закутка на околиці. За вікном шелестів сад, здалеку долинав рівний шум води. Він провів долонею по гладенькій стільниці, ніби перевіряючи, чи все це існує насправді.
Увечері господиня запросила його до їдальні на інструктаж. Уранці мала бути поїздка до приватної клініки, потім зустріч із партнерами. Маршрут передасть Мирон, чорний седан стоїть у гаражі, різких маневрів Валерія не терпить. Закінчивши пояснення, вона несподівано запитала, чи боїться її новий водій. Максим кілька секунд обдумував відповідь і чесно сказав, що ні.
— І правильно. Остерігатися варто тих, хто сповнений сил, — тихо відгукнулася вона.
Фраза здалася дивною, але вранці Максим уже думав про інше. До світанку він перевірив тиск у шинах, пальне, гальма й чистоту скла. О пів на дев’яту Мирон вивіз Валерію з дому. Вона була вдягнена бездоганно: довга шовкова сукня, тонкий шарф, нитка перлів. Пересідала повільно, права рука слухалася погано, пальці тремтіли. Максим зачинив дверцята так обережно, ніби віз не пасажирку, а щось крихке.
У клініці її зустрічали з підкресленою повагою. В офісі вона змінилася ще більше. Поки Максим чекав біля переговорної, до нього долітали тверді репліки. Валерія перебивала чоловіків у дорогих костюмах, якщо ті намагалися нав’язати невигідні умови, вимагала переробити документи й жодного разу не підвищила голосу. Тремтяча рука не заважала їй керувати розмовою. Перед ним була зовсім не безпорадна вдова, а людина, звикла домагатися свого.
Перші тижні Максим жив у постійному очікуванні помилки. Перед кожним виїздом він перевіряв маршрут двічі, заздалегідь дізнавався, де можна зупинитися, стежив за температурою в салоні й плавністю руху. Валерія помічала все, але хвалила рідко. Якщо машина під’їжджала на хвилину пізніше, вона підводила очі на годинник; якщо Максим обирав нерівну дорогу, її мовчання ставало важчим за зауваження. Поступово він зрозумів, чому попередні водії йшли: господиня вимагала не послужливості, а бездоганної зібраності.
За дверима переговорних він мимоволі вчився розрізняти її інтонації. Коротка пауза означала, що співрозмовникові дозволили виправитися; тихе повторення запитання попереджало, що брехню помічено; підкреслена ввічливість з’являлася перед остаточною відмовою. Максим не розумів цифр і умов договорів, але бачив головне: Валерія ніколи не ухвалювала рішень навмання. Тому її безпорадність поза кабінетом здавалася дедалі суперечливішою.
Дорогою додому вона втомлено заплющила очі. Максим мимоволі запитав, чи важко минув день. Валерія відповіла, що влада завжди важить багато, і поцікавилася, до чого звик він. Максим сказав: до землі. Жінка ледь помітно всміхнулася й зауважила, що земля чесніша за людей.
За кілька днів вона звеліла зупинитися біля ювелірної крамниці й вручила йому гроші. Максим мав вибрати подарунок для матері. Він спробував відмовитися, але Валерія сказала, що людина з таким поглядом не може забувати про дім. Серед блиску вітрин Максим перебрав кілька прикрас, перш ніж вибрав скромний срібний ланцюжок із маленьким кулоном, що пасував би до худих материнських пальців. Господиня подивилася на коробочку, назвала вибір стриманим і схвалила його.
Увечері Максим зателефонував матері й пообіцяв невдовзі надіслати невеликий сюрприз. Вона відразу попросила не витрачати на неї гроші. Він не став пояснювати, хто заплатив, а після розмови так і лишився сидіти з коробочкою в руках. Вчинок Валерії не вкладався в образ холодної наймачки.
За тиждень Максим помітив закрите крило особняка. Його двері завжди лишалися замкненими; туди не заходили ні покоївки, ні охорона. Ключі були тільки у Валерії та її особистої помічниці Соломії — суворої жінки років п’ятдесяти, здатної одним поглядом припинити зайве запитання. Увечері за дверима інколи клацала техніка й приглушено лунали голоси. Дім жив за ідеальним розкладом, однак за цим порядком ховалася напруга, причину якої Максим поки що не міг назвати…
