Ресторан містився на набережній, осторонь від галасливої частини міста. За склом темніла вода, світло від низьких ламп лягало на білі скатертини, офіціанти розмовляли ледь чутно. Тарас вибрав столик у глибині зали й зустрів Максима майже по-дружньому. Він потис йому руку, замовив напої, а перші кілька хвилин міркував про погоду, нерухомість і переваги життя в приморському мегаполісі. Ця люб’язність була настільки вивіреною, що Максим відразу відчув загрозу.
— Ви ж розумієте, куди потрапили? — нарешті запитав Тарас.
Максим рівно відповів, що одружився. Племінник усміхнувся й назвав це формальністю. Валерії сімдесят, вона хвора, а величезна компанія не може залежати від рішень людини в такому стані. Молодому чоловікові, за його словами, слід думати не про красивий жест, а про власне майбутнє.
Максим зробив вигляд, що не розуміє натяку. Тоді Тарас заговорив прямо. Його готові включити до «справжньої команди», забезпечити грошима, статусом і часткою в бізнесі. Від Максима вимагатиметься виявляти розсудливість: підтримувати рішення племінників і ставити підпис на тих паперах, де це необхідно. У кишені піджака працював запис, і він ретельно стежив, щоб не торкнутися телефона.
— А якщо я не погоджуся? — запитав він.
Тарас пояснив майже лагідно: тоді Максим залишиться чоловіком старої жінки, яку все одно визнають недієздатною. Після цього його підпис втратить значення, а обіцяна частка опиниться під питанням. Закон, повторив племінник, уміє набувати потрібної форми, коли ним займаються досвідчені люди.
Злість піднімалася в Максима від живота до горла, але зовні він лише насупився, ніби всерйоз замислився над вигодою. Він попросив часу. Тарас охоче погодився й запевнив, що вони не вороги, просто хочуть порядку. Упродовж решти вечері він називав суми, згадував місця в раді компанії й обережно нагадував, яким неймовірним стрибком для сільського хлопця може стати союз із ними.
Тарас уміло чергував обіцянки з приниженням. Спочатку говорив, що Максим досить розумний, аби скористатися шансом, потім нагадував, що без шлюбу той залишився б нікому не відомим водієм. Він ніби перевіряв, на яку кнопку натиснути: жадібність, самолюбство, страх повернутися в бідність. Максим відповідав коротко й навмисне ставив запитання про гарантії, дозволяючи співрозмовникові повірити, що потрібну слабкість знайдено.
Найважче було не сперечатися. Щоразу, коли племінник зневажливо називав Валерію хворою старою, Максим хотів закінчити розмову. Натомість він уявляв материн дім і змушував себе слухати далі. Запис мав цінність лише доти, доки Тарас відчував перевагу й продовжував говорити.
Повернувшись до особняка, Максим пройшов просто до закритого кабінету. Валерія й Соломія чекали на нього. Запис виявився чистим: кожна пропозиція, кожен натяк були чутні виразно. Валерія не тріумфувала. Вона лише зауважила, що племінники почали нервувати швидше, ніж передбачалося, і тепер уже не зупиняться.
— Ви казали, що це майже війна, — мовив Максим. — Вони вже її ведуть.
Валерія відповіла, що частину активів заздалегідь переведено до незалежного фонду, документи перевіряються, а юристи готові оскаржити будь-яку медичну оцінку. Але доказ спроби підкупу чоловіка був особливо важливим: він пов’язував особистий тиск із планом захоплення управління. Якщо племінники вирішать діяти грубіше, їм доведеться залишити ще більше слідів.
До глибокої ночі вони розбирали можливі ходи. Валерія говорила про строки й папери, Максим ставив запитання, Соломія вносила уточнення. Між подружжям зникла колишня дистанція роботодавиці й найманого водія. Тепер вони сперечалися як партнери, і Максим із подивом помітив, що вік жінки перестав визначати його ставлення до неї. Перед ним були розум, витримка й воля, а не цифра в паспорті.
Максим кілька разів повертався до моментів вечері, де міг відповісти інакше. Валерія не хвалила його беззастережно: в одному місці він надто швидко запитав про винагороду, в іншому надовго замовк і ледь не виказав відразу. Але саме ці недосконалості робили сумніви правдоподібними. Людина, справді готова продатися, теж боялася б назвати ціну й перевіряла б безпеку угоди.
Закінчивши роботу, вони ще деякий час сиділи навпроти одне одного. Максим зрозумів, що Валерія не просто використовує його ризик: вона сама ставить на карту репутацію, компанію й можливість довести правду. Якщо він зрадить, зібрані матеріали можуть стати зброєю проти неї. Усвідомлення такої довіри не тішило, а тиснуло відповідальністю.
Коли Соломія пішла, Валерія запитала, чи знає Максим, що найважче в старості. Він припустив: хвороби або самотність. Вона похитала головою. Найгірше, коли оточення оголошує людину завершеною раніше, ніж вона сама готова піти. Максим не знайшов утішних слів і просто кивнув. У цій тиші їхня угода стала чимось більшим, ніж взаємна вигода, хоча жоден із них іще не наважився дати цьому нову назву…
