За два дні Тарас запросив Максима знову — тепер на закриту чоловічу вечерю в приватному клубі на верхньому поверсі однієї з веж. Валерія звеліла прийняти запрошення. Різка відмова покаже, що молодий чоловік некерований; згода змусить супротивників повірити в його вагання. Людини, яка сумнівається, пояснила вона, бояться менше, ніж тієї, що заздалегідь обрала бік.
У клубі Тарас був не сам. Поруч сиділи Богдан і двоє незнайомих чоловіків: один у строгому сірому костюмі, інший — у світлому піджаку. Їх не представили докладно. Вони говорили про економіку, інвестиції й ринок, але водночас вивчали гостя. Максим майже не втручався й дозволяв їм сприймати мовчання за розгубленість.
Чоловік у сірому запитав, чи має він намір усе життя лишатися водієм. Максим поправив: тепер він чоловік Валерії. Богдан усміхнувся й додав: лише формально. Потім Тарас поцікавився, чи справді Максим вірить, що сімдесятирічна жінка самостійно ухвалює всі рішення. Максим відповів, що вона розумніша за багатьох людей, яких йому доводилося зустрічати. Богдан заперечив: розум не скасовує віку.
Пропозицію виклав чоловік у світлому піджаку. Управління має перейти в «надійні руки», а Максим зможе отримати місце в раді, відсоток від прибутку й власний статус. Потрібні його голос і підпис. Коли він запитав про наслідки відмови, Тарас згадав комісії, перевірки й наростальний тиск. Зупинити процедуру чоловік нібито не зможе, бо правові норми завжди можна витлумачити зручно.
Максим повільно крутив келих і зображав внутрішню боротьбу. На роздуми йому дали тиждень. Виходячи на терасу, він побачив унизу море міських вогнів і лише там дозволив собі глибоко вдихнути. Запис зберігся, голоси розрізнялися. Племінники вже не пропонували співпрацю туманними натяками — вони домагалися сприяння у відстороненні Валерії.
У ліфті він кілька разів прокрутив у пам’яті розмову, побоюючись, що випадковою реплікою виказав забагато. Руки лишалися спокійними, але сорочка прилипла до спини. На відміну від першої зустрічі, сьогодні його оцінювали відразу четверо. Незнайомі чоловіки майже не говорили, зате уважно стежили, як він реагує на суми й погрози. Максим зрозумів: ці люди, ймовірно, забезпечували юридичний і фінансовий бік плану.
В особняку Валерія змусила його переказати вечерю, перш ніж прослухала файл. Її цікавили не лише слова, а й паузи, погляди, порядок пропозицій. Максим побачив, наскільки уважно вона розбирає людську поведінку. Коли запис підтвердив його спостереження, Валерія зауважила, що супротивники перейшли від вербування до формування групи тиску. Наступний крок майже напевно буде офіційним.
Наступного дня послідував перший офіційний удар. Під час планового прийому лікар повідомив Валерії, що для людей її віку бажано пройти додаткову оцінку пам’яті й здатності ухвалювати рішення. Господиня зобразила байдужість, повільно кивнула й поставила кілька навмисне невпевнених запитань. Лише в коридорі, коли сторонні відійшли, тихо зауважила: племінники квапляться.
Увечері Соломія передала Максимові теку. У ній були схеми переказів через підставні компанії, підписи юристів, пов’язаних із Тарасом і Богданом, і копії підготовлених висновків. Він читав до глибокої ночі. Масштаб виявився більшим за сімейну боротьбу за спадок: ішлося про заздалегідь організоване захоплення бізнесу, в якому стан Валерії правив лише за зручний привід.
Деякі сторінки були складними для людини без юридичного досвіду. Максим перечитував формулювання, виписував незнайомі терміни й просив Соломію пояснити зв’язок між компаніями. Вона відповідала терпляче, але вимагала точності. У цій боротьбі не можна було сказати «приблизно» чи «здається»: дата, підпис і призначення кожного переказу мали власну вагу.
Робота з текою змінила його ставлення до майбутніх зустрічей. Раніше Максим бачив перед собою двох жадібних родичів; тепер розумів, що за ними діє ціла система помічників. Хтось готував медичні папери, хтось створював фінансові ланцюжки, хтось поширював чутки серед партнерів. Одна емоційна відмова нічого б не зупинила. Потрібно було дозволити системі розкритися до кінця.
Максим згадав батькові слова: вступаючи в бійку, треба бути готовим вистояти до кінця. Тут не розмахували кулаками. Удари завдавали довіреностями, підробленими медичними висновками, переказами й чутками. Помилка в одному документі могла виявитися небезпечнішою за відкриту погрозу.
За кілька днів Тарас зателефонував і запитав, чи дозріла відповідь. Максим повідомив, що й далі думає. Племінник попередив: час працює проти нього. Максим стримано зауважив, що він може працювати й проти іншого боку. Після паузи Тарас порадив приїжджому не забувати свого місця в чужому місті.
Валерія вислухала запис погрози, сидячи біля вікна у своєму безпорадному образі. Вона не злякалася. Навпаки, вважала різкість ознакою наближення вирішального ходу. Тарасові й Богданові потрібен був підпис Максима раніше, ніж незалежні юристи остаточно захистять активи. Тому тиждень, відпущений йому на роздуми, перетворювався на психологічну облогу: короткі дзвінки, жорсткі повідомлення, пропозиції нових сум і дедалі менш прикриті попередження. Супротивники вже стояли біля межі, але для доказів потрібно було, щоб вони переступили її самі…
