Він згадав і власну, непробивну й крижану байдужість. «Я…» — голос його жалюгідно зірвався на півслові. «Я просто не знав усієї ситуації», — вичавив він із себе виправдання.
«Ось саме, ви не знали й категорично не хотіли знати, бо так було значно простіше жити», — відрізала полковник. У кабінеті повисла важка й нестерпна тиша. Майор Киреєв дивився в документи, явно почуваючись ніяково в цій ситуації.
Прокурор теж мовчки чекав логічної розв’язки цієї важкої розмови. «Що тепер буде зі мною далі?» — тихо й приречено спитав Дмитро. Анна спокійно повернулася до столу й дістала щільну папку з документами.
«Формально до вас немає жодних претензій, тож ви можете продовжити службу. Ви навіть отримаєте офіційну подяку в особову справу. Адже ви, хай і цілком неусвідомлено, але допомагали нашому слідству».
Вона зробила довгу, багатозначну паузу, дивлячись йому просто в очі. «Але я не можу змусити вас внутрішньо змінитися чи почати бачити в ув’язнених живих людей. Це складне рішення ви маєте ухвалити абсолютно самостійно».
«Тож я поставлю вам одне-єдине важливе запитання: ким ви хочете бути далі?» Дмитро сидів, низько опустивши голову, поки у вухах у нього стояв безперервний дзвін. Перед очима стрімко проносилися картини останніх років роботи: сотні, тисячі таких самих страшних моментів.
Грубі поштовхи, жорстокі окрики й постійні цинічні насмішки. Обличчя людей, на яких він навіть не звертав уваги, і чужі життя, які він вважав непотребом. «Я хочу змінитися», — пролунало раптом твердо в дзвінкій тиші…
