Він і сам до кінця не зрозумів, звідки всередині нього взялися ці правильні слова. «Я поки не знаю як, але я справді цього хочу». Анна схвально й розуміюче кивнула у відповідь.
«Тоді почніть із найменшого: навчіться бачити чужий біль і ставити незручні запитання. Навчіться відчувати ту тонку межу, коли сухі правила стають важливішими за людське життя. Це дуже довгий шлях, Дмитре Сергійовичу, але іншого просто не існує».
Два місяці потому виправна колонія номер сім отримала нового, суворого начальника. Підполковник Кравцов і його численні спільники нудилися під арештом, очікуючи суду. В управлінні провели масштабну кадрову чистку, звільнивши десятки співробітників.
Дмитро залишився на своїй посаді, і Анна свідомо дала йому цей шанс. Багато хто з її колег говорив про це рішення як про непростиму професійну м’якість. Але вона бачила в ньому те, чого вперто не помічали всі інші.
Вона бачила, як він щоранку приходить на роботу на годину раніше, щоб особисто перевірити умови утримання в камерах. Помічала, як тепер він розмовляє з ув’язненими не зверхньо, а дивлячись їм просто в очі. Як уперше за вісім років не побоявся й написав офіційну скаргу на жорстокість свого колеги.
Це було неймовірно важко, адже інші охоронці дивилися на нього скоса, відкрито вважаючи зрадником системи. Ув’язнені теж не надто йому довіряли, пам’ятаючи його минулі вчинки. Надто багато душевного болю він устиг завдати їм у минулому.
Але він уперто продовжував свою роботу, не опускаючи рук. Щодня, маленькими, але впевненими кроками він будував зовсім нового себе. Анна приїздила до колонії раз на місяць з інспекційними перевірками й робочими нарадами…
