Вони майже ніколи не розмовляли наодинці в неформальній обстановці. Лише одного разу, раннього березневого дня, коли вона виходила з адміністративної будівлі, він рішуче зупинив її. «Анно Петрівно», — сказав він, невпевнено затинаючись, — «я хотів сказати… тобто, я повинен… пробачте мені за все те зло».
Вона подивилася на нього довгим, проникливим і спокійним поглядом. У її очах читалося щось дуже складне: це було не прощення й не осуд, а радше глибоке розуміння. «Не в мене вам треба просити пробачення, Дмитре Сергійовичу», — тихо відповіла вона.
«Попросіть його в тих беззахисних жінок, яких ви справді скривдили. Якщо, звісно, у вас вистачить на це внутрішньої сміливості». Сказавши це, вона пішла, залишивши його стояти самого на пронизливому весняному вітрі.
Роком пізніше Дмитро Соловйов за власним бажанням звільнився зі Служби виконання покарань. Він остаточно зрозумів, що більше не може й не хоче залишатися в системі, яка колись його зламала. Натомість він влаштувався простим волонтером до місцевого Центру реабілітації для колишніх ув’язнених.
Він працював там без жодної зарплати, цілісінькими днями допомагаючи людям адаптуватися до нормального життя після в’язниці. Його унікальний досвід — і як жорстокого охоронця, і як людини, що пройшла через моральне переродження — виявився справді безцінним. Марина Соколова, та сама дівчина, якій він ледь не дозволив померти, відбула свій строк і успішно вступила до коледжу…
