Він не був найгіршим серед своїх колег. Були охоронці, які били ув’язнених просто від нудьги, або ті, хто торгував забороненим. Були й такі, що навмисне заплющували очі на жорстоке насильство між співкамерницями.
Дмитро не робив нічого з цього, він просто був цілковито байдужим. Він дивився на жінок у смугастих робах, як на неживі меблі. Штовхав, кричав і принижував механічно, без злості, просто тому, що так було заведено.
«Номер 247, жерти не хочеш?» — кинув він якось. Це сталося, коли Анна, виснажена після зміни на швейному виробництві, не встигла вчасно стати в стрій. «Чи думаєш, тут ресторан і можна вибирати?» — додав наглядач із посмішкою.
Вона підняла на нього очі на секунду, не більше. І він побачив у тому погляді щось дивне, що змусило його на мить замовкнути. Там не було ані тваринного страху, ані звичної покори.
Там було щось інше: оцінювальне, глибоке й майже жалісливе. «Чого витріщилася?» — огризнувся він, відчувши сильне й незрозуміле роздратування. «Нічого, старший лейтенанте», — тихо відповіла вона й мовчки відвернулася.
Ця дивна мить чомусь застрягла в нього в голові. Увечері, сидячи вдома перед телевізором, Дмитро раптом упіймав себе на думці про цю ув’язнену. Чому вона дивилася на нього саме так?
Вона дивилася так, ніби бачила його наскрізь і знала щось таке, чого не знав він сам. Він швидко відмахнувся від цих думок, списавши все на накопичену втому. Вісім років роботи в зоні даються взнаки, змушуючи шукати прихований сенс там, де його немає.
Прорив у таємній операції стався на десятому тижні. Анна зуміла увійти в довіру до ув’язненої Світлани Григор’євої, яка фактично контролювала нелегальний обіг у жіночому блоці. Світлана була дуже розумна й обережна, але в кожної людини є слабке місце…
