У тебе напевно є люди з досвідом». «Є.
Але їм я не довіряю так, як тобі. Ти довів, що вмієш вирішувати проблеми без крові й безпрєдєлу. Такі люди на вагу золота».
«Мені треба подумати». «Звісно, не кваплю. Але май на увазі, це шанс стати на ноги по-справжньому».
«Не автомеханіком за копійки, а керівником серйозного бізнесу». Михайло поїхав додому й усю дорогу думав. Пропозиція Жори відкривала нові можливості, але й пов’язувала з людиною з кримінального світу.
Хай Жора й обіцяв, що бізнес чистий, але хто знає, як воно повернеться. Увечері він розповів усе Марині. «Що думаєш?»
Вона помовчала. «Це твоє рішення, Мішо. Але я скажу одне».
«Ти заслуговуєш на краще життя. Якщо це шанс, може, варто спробувати. А якщо потім затягне назад, у те життя…»
«Ти сам казав, справедливість треба робити своїми руками. Може, і чесне життя теж треба будувати самому. Не боятися можливостей».
Михайло обійняв її. «Ти мудра жінка. Просто люблю тебе».
Це був перший раз, коли вона сказала ці слова. Михайло відчув, як щось стиснулося в грудях. «Я теж тебе люблю».
За тиждень він подзвонив Жорі й погодився. Михайло прийняв пропозицію Жори й уже за тиждень стояв біля воріт автосервісу «Гараж» на околиці міста. 20 боксів, сучасне обладнання, команда з 15 механіків.
Це було зовсім не схоже на маленьку майстерню Колі, де він працював раніше. Перші дні були важкими. Треба було розібратися в документах, познайомитися з людьми, зрозуміти, як усе влаштовано.
Попередній керівник залишив по собі безлад. Половина паперів була відсутня, частина грошей зникла невідомо куди, клієнти скаржилися на якість роботи. Михайло взявся до справи методично, як звик.
Спочатку навів лад у документації, потім поговорив із кожним механіком особисто, дізнався, хто чим дихає, у кого які проблеми. Двох довелося звільнити за пияцтво на робочому місці. Решта, побачивши, що новий начальник серйозний і справедливий, почали працювати краще.
За місяць сервіс почав приносити прибуток. Клієнти потягнулися, бо розійшлася чутка. «Тут працюють чесно, не накручують ціни й роблять якісно».
Жора був задоволений і не втручався у справи, лише іноді дзвонив дізнатися, як ідуть справи. Коля не образився, що Михайло пішов із його майстерні. Навпаки, зрадів за друга й навіть почав відправляти до нього клієнтів, з якими сам не справлявся.
Складні випадки, дорогі машини. Михайло зняв кращу квартиру в новому будинку на іншому кінці міста. Марина практично переїхала до нього, хоча офіційно все ще була прописана за старою адресою.
Вони не квапилися з формальностями, просто жили разом і раділи кожному дню. Вечорами Михайло іноді заїжджав на старий ринок, купував у Степанича картоплю, у Василя м’ясо, у баби Зіни насіння. Люди зустрічали його як рідного, кликали на чай, розповідали новини.
Він відчував себе частиною цього місця, хоч більше тут не жив. Одного теплого весняного вечора Михайло сидів на лавці біля ринку, лузав насіння й розмовляв зі Степаничем. Повз пробігли діти, десь загавкав собака, з відчиненого вікна долинала музика.
Звичайне життя звичайного району. «Знаєш, Мішо, — сказав Степанич задумливо, — я ж уже й забувати почав, як воно було раніше. Коли щоп’ятниці чекаєш із жахом, прийдуть чи не прийдуть».
«Коли лягаєш спати й не знаєш, чи прокинешся з цілими шибками в ятці. Це добре, що забуваєш. Значить, життя налагодилося».
«Налагодилося завдяки тобі». «Не тільки мені. Ви теж не злякалися й піднялися».
Степанич похитав головою. «Ми б без тебе не наважилися. Ти дав нам силу».
«Показав, що можна не боятися». Михайло промовчав. Він не любив, коли його хвалили.
Робив те, що вважав правильним. От і все. До них підійшла баба Зіна з кульком гарячих пиріжків…
