Коля з автосервісу теж відчув поліпшення. Клієнтів побільшало. Він зміг найняти ще одного механіка й купити обладнання, яке давно хотів, але не міг собі дозволити через постійні побори.
Тепер гроші йшли в діло, а не в кишені відморозків. Семен із продуктового магазину зробив невеликий ремонт, оновив вітрини, закупив якісний товар. Покупці потягнулися до нього, бо ціни стали чесними, без накруток на данину.
Навіть баба Зіна з насінням стала торгувати краще. Вона додала в асортимент горіхи й сухофрукти, поставила нову табуретку для себе й маленьку лавку для покупців. Тепер біля її кіоску завжди збиралися люди випити чаю з термоса, поговорити про життя, обговорити новини району.
Район оживав на очах. З’явилася атмосфера спокою й упевненості в завтрашньому дні, якої не було вже півтора року. Люди знову усміхалися одне одному, віталися на вулицях, допомагали сусідам.
Як це було раніше, коли Михайло був ще молодим і жив тут із батьком. Що стосується Артура та його людей, інформація про них надходила по крихтах через знайомих і чутки. Артур справді поїхав до іншого міста за 800 кілометрів.
Там намагався влаштуватися в новому бізнесі, але без даху й зв’язків це виявилося дуже важко. За чутками, він відкрив маленьку шашличну на околиці того міста, працював сам біля мангала. Жодного авторитету й впливу в нього більше не було.
Паша Ростов передав через своїх людей, щоб усі знали: Артур поза законом, із ним не можна мати справ і не можна давати йому підтримку в жодному вигляді. Це був смертний вирок для будь-якого бізнесу в кримінальному середовищі. Ніхто не хотів зв’язуватися з людиною, яку відкинули злодії.
Гнус зник із регіону відразу після того, як стало відомо про рішення Ростова. Поїхав до батька в іншу область, але й там його зустріли холодно. Історія про безпрєдєл розійшлася всіма каналами, і його ім’я стало ганебним.
Казали, що він влаштувався працювати на якийсь склад, тягає коробки за копійки й боїться зайвий раз вийти на вулицю. Його дядько, заступник начальника відділу поліції Ігор Гнусов, був знятий із посади після перевірки. Знайшли порушення й факти корупції, які раніше ніхто не хотів помічати.
Його перевели на посаду звичайного дільничного в маленьке селище далеко від міста. Це була катастрофа для його кар’єри й самолюбства. Кабан влаштувався охоронцем на будівництво десь на околиці сусіднього міста.
Працював за мінімальну зарплату, тягав мішки й стежив за воротами вночі. Уся його колишня нахабність і самовпевненість випарувалися. Тепер він був просто робітником, який боявся втратити місце й намагався не потрапляти на очі серйозним людям.
Ленчик зник зовсім. За одними чутками, він поїхав до столиці й там намагається вижити випадковими заробітками, працюючи то вантажником, то кур’єром. За іншими чутками, його бачили десь на півдні, де він працює на ринку різноробом.
Ніхто точно не знав, і нікому особливо не було діла до його долі. Ніхто з трійці більше не з’являвся в районі. Їхній час закінчився, і люди швидко забували їхні обличчя й імена, як забувають поганий сон після пробудження.
Одного вечора Михайло сидів на лавці біля свого під’їзду й курив, дивлячись на двір, де гралися діти. До нього підійшов дядько Гриша з пляшкою домашньої настоянки й двома склянками. — Можна? — спитав він, сідаючи поруч.
— Сідай. Дядько Гриша розлив настоянку, вони мовчки цокнулися й випили. Настоянка була міцна, на травах, із гіркуватим присмаком.
— Знаєш, Мішо, — сказав дядько Гриша після паузи, — я багато років прожив у цьому районі, бачив різне, але такого, як ти, не зустрічав. — Якого такого? — Того, хто не злякався, хто встав і зробив те, про що всі боялися навіть подумати.
— Твій батько був би гордий. Михайло промовчав. Згадка про батька завжди озивалася болем десь усередині.
— Він теж був такий, — продовжив дядько Гриша. — Справедливий. Не терпів, коли кривдять слабких…
