Натруджені, почорнілі від землі й мастила величезні руки Іллі рефлекторно, аж до хрускоту в суглобах, стиснулися в пудові кулаки. Видавши глухий, майже звірячий рик, Ілля кинувся вперед і з усією накопиченою роками люттю й силою вдарив батька просто в усміхнене обличчя.
Удар був такої нищівної сили, що масивний, важкий Семен Борисович, не видавши ані звуку, гепнувся на кахляну підлогу, мов підкошений старий дуб, перекинувши дорогою стіл зі стільцями. Але лють, що вийшла з берегів, не відпускала Іллю.
Син, осліплений пеленою гніву, з перекошеним від ненависті обличчям, остервеніло, важко дихаючи, кинувся на поваленого ворога й продовжував завдавати важким чоботом і кулаками удар за ударом по ненависному тілу доти, доки його, вчепившись у плечі ззаду, з криком не зупинила Катя, яка отямилася:
— Ілюшо, любий, досить! Стій! Будь ласка, зупинися! Він своє отримав, він більше не встане! Ще вб’єш його, боронь Боже, на смерть… Його, звісно, анітрохи не шкода, собаці собача смерть, але я не хочу, я не дозволю, щоб тебе, мого чоловіка, через такого брудного негідника на довгі роки відправили до в’язниці! Ми не зможемо без тебе!
Ілля, наче виринувши з глибокого виру, важко, хрипко зупинився, опустив закривавлені кулаки й, хитаючись, зробив крок назад. Він із жахом і відразою подивився на свої тремтячі руки, потім на стогнучого, закривавленого батька на підлозі, і глибоко, судомно перевів подих, намагаючись заспокоїти шалено калатаюче серце.
— Ти, як завжди, маєш рацію, Катрусю… — прохрипів він, витираючи піт із чола тильним боком долоні. — Не хочеться мені через цю мразоту у в’язниці баланду сьорбати, не вартий він того. Але й спускати йому з рук я більше нічого не збираюся! Досить, натерпілися!
Чоловік на довгу мить замислився, гарячково оглядаючи кухню в пошуках рішення. Його погляд упав на масивне металеве кільце в підлозі. А потім він рішуче підійшов, із натугою відчинив важку дубову кришку глибокого, холодного льоху, звідки повіяло сирістю й пліснявою, і твердо подивився на перелякану дружину.
— Допоможи мені, Катю, я сам його не дотягну, — Ілля без бридливості взяв непритомного батька під важкі, обм’яклі пахви. — Затягнемо цю тварюку зараз у льох, скинемо туди, замкнемо на всі засуви, а самі швидко зберемо найнеобхідніші речі, візьмемо нашу маленьку Машку, заведемо машину й поїдемо подалі звідси, навідаємо твою бабусю в селі. Вона ж нашу донечку, свою правнучку, ще навіть жодного разу не бачила. Давно треба було поїхати з цього проклятого місця…
