— Прийде, звісно. Мама залишається мамою. Це ніхто не скасовував.
— А бабуся?
— У бабусі тимчасова перерва у виховній роботі. Так вирішили дорослі, які не граються в таємниці.
Лера замислилася.
— А Барсик?
— До Барсика з’їздимо. Пес у ваших дорослих інтригах участі не брав. У нього залізне алібі.
Доньці знадобився час. Не день і не два — тижні.
Поступово вона почала краще спати. Перестала озиратися на двері, перш ніж заговорити. Перестала засовувати палець до рота. Знову почала гратися в ляльки, але тепер у її сценках лишалися тільки два персонажі: вона й тато.
Солдатик, обмотаний ганчіркою, лежав на дні шухляди з іграшками. Забутий. Непотрібний.
Одного вечора Лера сиділа поруч із Миколою на дивані й малювала в блокноті. Потім раптом підвела голову й приклала долоню до грудей.
— Тату, слухай… у мене тут більше не тисне.
— Де?
— Усередині. Раніше ніби камінь лежав. А тепер усе.
Микола поклав руку їй на плече й нічого не сказав. У цю мить слова були зайві.
Лера підсунула до нього коробку з олівцями тим самим старим рухом, який він пам’ятав найкраще.
— На, візьми синій, — сказала вона. — Він спокійний. Із ним легше малювати.
