— Хто б сумнівався.
— Там, до речі, все не так блискуче. Машина з простроченими платежами. Годинник — хороша копія. Бізнес більше на словах. Гучна назва, стіл у спільному офісі й борги.
Микола помовчав, дивлячись у вікно.
— Надувний павич, — сказав він нарешті.
— Перепрошую?
— Нічого. Думки вголос. Продовжуйте.
Бєляєв вчинив рівно так, як Микола й очікував.
Зник.
Він не захотів мати справу ні з судом, ні з дитячим психологом, ні з наслідками. Чужа дитина з болем, доросла відповідальність, запитання, папери, пояснення — усе це не входило в його красиву картинку. Йому були потрібні легкість, захоплення, відчуття свята.
Не наслідки.
Інна залишилася сама. Без чоловіка, якого її мати так старанно подавала як поліпшену версію майбутнього. Без довіри доньки, яка більше не шукала її погляду перед тим, як відповісти на запитання.
Лера перестала бігти до матері. Перестала озиратися. Перестала перевіряти, чи можна говорити. Вона дивилася на Інну без злості, але насторожено. І ця настороженість була страшнішою за крик. Крик можна перечекати. А втрачену дитячу довіру повертають роками — якщо повертають узагалі.
Одного вечора, вже після початку судового процесу, Лера підійшла до батька, поки він мив посуд.
— Тату, а мама тепер зовсім не прийде?
