Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Частина мене хотіла закричати на неї, кинути слухавку, захистити свого нещасного чоловіка від цих жахливих підозр. Але інша частина, та, що вчора завмерла на порозі спальні, крижаним шепотом говорила: «А раптом вона має рацію?»
— Мені треба йти, — глухо сказала я. — Дімі скоро укол робити.
— Добре, тільки пообіцяй, що подумаєш над моїми словами, — наполегливо сказала Оля.
— Подумаю. Бувай.
Я натиснула відбій. Серце калатало. Її слова були жорстокими, несправедливими, але вони влучили в ціль. Я сіла на підлогу просто в коридорі й обхопила голову руками. Що, якщо все це — не моя параноя? Що, якщо я живу в брехні? Страшній, жахливій брехні, яку сама допомагаю будувати щодня.
Після розмови з Олею я стала придивлятися. Я перетворилася на шпигунку у власному домі. Я запам’ятовувала, як лежить книга на столі, під яким кутом стоїть пульт на приліжковій тумбочці, як складена ковдра. Я почувалася останньою ідіоткою, але зупинитися вже не могла.
Діма, здавалося, нічого не помічав, тільки частіше скаржився на біль і вимагав уваги. Кілька днів усе було як завжди. Я вже почала думати, що Оля даремно посіяла в мені ці зерна сумнівів, а випадок з телефоном — і справді плід моєї втомленої уяви.
Але потім я побачила подряпину.
Я мила підлогу в спальні. Діма лежав із заплющеними очима, слухаючи аудіокнигу в навушниках. Я відсунула легку штору, щоб протерти під вікном, і завмерла. На світлому паркеті просто біля підвіконня виднілася свіжа біла смуга. Неглибока, але виразна, ніби хтось протягнув ніжку стільця. Але єдиний стілець у кімнаті стояв біля письмового столу в протилежному кутку. Діма звідти, зі свого ліжка, до вікна ніяк не міг дотягнутися. А вчора, коли я пилососила, цієї подряпини точно не було.
Я випросталася, серце застукало швидше. Вчора до нас ніхто не приходив, весь день ми були вдвох. Я до цього вікна не підходила. Значить…
Я підійшла до ліжка і витягла один навушник з його вуха.
— Дімо.
Він невдоволено розплющив очі.
— Що ще? Я ж просив не заважати.
— Подивись, — я показала рукою на вікно. — Звідки ця подряпина на паркеті? Хтось рухав стілець?
Він примружився, подивився у вказаному напрямку, потім на мене. Його обличчя миттєво скам’яніло.
— Ти з глузду з’їхала? У детективи вирішила пограти? Яка ще подряпина?
— Ось, біля вікна, свіжа. Її вчора не було.
— І що ти хочеш від мене почути? — його голос почав набирати обертів. — Що це я зробив? Може, це ти його й рухала, коли штори свої поправляла? Та забула. Досить мене допитувати!
— Я не рухала стілець, Дімо, — я теж не стрималася. — Вдома були тільки ми.
І тут він вибухнув.
— Та що ти причепилася до мене зі своєю подряпиною? Зовсім від неробства здуріла? Чи тобі просто подобається мене мучити, так? Нагадувати зайвий раз, що я безпорадний каліка? Я, по-твоєму, на ногах туди збігав, стілець посунув, щоб на вулицю подивитися, і назад у ліжко стрибнув? Ти при своєму розумі взагалі?..
Коментування закрито.