— Для балансу в бухгалтерії.
Вона перевіряла звіти й бурчала, що в документах знову хтось переплутав цифри. Він сміявся тихо, вона вдавала, що сердиться. Іноді вони мовчали, і це мовчання теж було зручним: без потреби заповнювати його словами, без страху, що тиша означає байдужість.
Між ними не було роману. Не було красивих зізнань, ревнощів, таємних поглядів. Просто два дорослі, втомлені життя, які в якийсь момент перестали повільно доживати й спробували почати наново. Вони не рятували одне одного повністю — так не буває. У кожного залишалися свої рахунки, свої лікарні, свої нічні страхи. Але поруч з іншим ставало трохи легше нести своє.
Одного разу Віктор затримався біля її столу довше, ніж зазвичай. Робочий день уже закінчився, у коридорі стихали голоси, за вікнами сутеніло. Марина закривала теку зі звітами, коли помітила, що він стоїть поруч і крутить у руках порожнє горнятко.
— Марино, — сказав він, дивлячись у горнятко, — хочеш знати, чому я тоді не взяв із тебе грошей?
Вона підвела очі.
— Із жалю?
— Ні.
Він поставив горнятко на край столу й усміхнувся, але усмішка вийшла невеселою.
— За годину до тебе в мене їхала інша жінка. Молода, доглянута, у дорогому одязі. Плакала так, ніби життя скінчилося. Виявилося, чоловік, із яким вона зустрічалася, не привітав її з днем народження. Десять хвилин дороги — і вона віддала мені велику суму, навіть не глянувши. А я потім подумав: я ж беру гроші не просто за маршрут. Іноді я беру їх за можливість вирішити, кому сьогодні допомогти.
— А я? — спитала вона нарешті.
Віктор подивився на неї прямо.
— А ти нічого не вдавала. Не просила знижку, не тиснула на жалість. Просто плакала по-справжньому. Такі сльози не можна виставляти за лічильником.
Він підвівся й вийшов із кабінету…
