Микита зустрів її ласкаво, обійняв, забрав валізу. Але Марта не відчула радості. Ба більше, вона раптом зрозуміла, що за час поїздки майже не сумувала за ним. І це відкриття налякало її сильніше за втому.
Вона почала розбирати речі, коли на телефон надійшло сповіщення про зарахування грошей. Сума виявилася такою, що Марта спершу вирішила: сталася помилка. Вона відразу зателефонувала керівниці.
— Мені надійшли гроші… Більше, ніж мало б бути.
— Це премія, — спокійно відповіли їй. — Ти дуже допомогла нам у поїздці. Скажи чесно: ми можемо розраховувати на тебе й надалі?
— Так, — видихнула Марта. — У будь-який час. На будь-які поїздки.
Вона сказала це надто голосно. До спальні зазирнув Микита.
— Чого ти кричиш?
Марта подивилася на нього, потім на розкриту валізу, на речі, які ще не встигла вийняти. Згадала суму на рахунку й уперше за довгий час відчула всередині не страх, а спокій.
— Микито, ми розлучаємося.
Він завмер.
— Ти зараз серйозно?
