Дні після першої зустрічі з Мирославом розчинилися в передзимовій метушні.
Оксана працювала майже без упину. «Люм’єр» входив у найнапруженіший період: клієнтки приходили по святкові вбрання, подарунки, теплі пальта, тонкі шарфи, прикраси, які могли б стати маленьким знаком уваги для подруги, сестри чи матері. Вітрина тепер світилася м’якими гірляндами, на полицях стояли невеликі хвойні композиції, а біля дзеркала Дарина поставила високу вазу із сухими гілками, припорошеними штучним снігом.
Магазин нагадував не просто бутік, а маленьку кімнату очікування дива. Покупчині затримувалися довше, ніж зазвичай, сміялися біля дзеркал, просили принести ще один розмір, приміряли сукні поверх гольфів, сперечалися про кольори, радилися з Оксаною так, ніби знали її багато років. Вона допомагала їм вибирати й ловила себе на дивному відчутті: колись вона працювала, щоб утримати на плечах надто важке життя, а тепер знову почала отримувати задоволення від своєї справи.
Про Мирослава вона згадувала нечасто, але щоразу — з тихою усмішкою. Його візитка лежала в шухляді столу поруч із запасними цінниками й коробочкою скріпок. Іноді Оксана відкривала шухляду по щось зовсім інше, бачила строгий картонний прямокутник з його ім’ям і на секунду затримувала пальці на краю. Зателефонувати вона не наважувалася. Їй здавалося, що будь-який крок назустріч новим стосункам буде надто швидким, майже легковажним після всього пережитого.
І все ж думка про нього не тривожила, а зігрівала. У цьому було щось незвичне.
За кілька днів до головного зимового свята в бутік доставили величезний кошик. Кур’єр заніс його обома руками, обережно поставив біля стійки й попросив розписатися. Усередині лежали великі фрукти, блискучі, ніби вкриті тонким лаком, кілька гілочок білих орхідей, акуратно вкладені солодощі й маленька листівка в щільному конверті.
Дарина першою помітила картку.
— Оксано Юріївно, здається, у нас романтичне вторгнення, — сказала вона, намагаючись говорити спокійно, але очі вже сміялися.
Оксана взяла конверт. На білій картці було лише кілька рядків: подяка за допомогу, побажання світлих свят і обережна надія на нову зустріч. Підпис — Мирослав.
Вона кілька секунд дивилася на ім’я, не рухаючись. У грудях щось здригнулося — не тривожно, а зовсім інакше, ніби давно зачинене вікно прочинили, і в кімнату ввійшло свіже морозне повітря.
— Ну? — Дарина, звісно, не витримала. — Це той чоловік, який вибирав сукню для доньки?
— Той, — Оксана прибрала картку в шухляду, але усмішку приховати не змогла.
— І що ви робитимете?
— Працюватиму, Даринко.
— Неправильна відповідь, — серйозно сказала дівчина. — У таких випадках спочатку треба красиво зніяковіти, потім написати дякую, потім погодитися на вечерю.
— Ти надто багато романтичних фільмів дивишся.
— Зате в мене здорова віра в пристойних чоловіків.
Оксана похитала головою, але слова Дарини залишилися з нею до вечора. Коли магазин зачинився, вона сиділа за стійкою в напівтемряві, де горіли лише вітринні вогні, і крутила в пальцях картку. Мирослав не тиснув. Не дзвонив настирливо. Не вимагав відповіді. Він просто залишив знак — делікатний, гарний, майже старомодний.
Саме тому їй стало важче мовчати.
Удома вона довго ходила кухнею, відкривала телефон, знову відкладала його, наливала чай, який так і не випила. Нарешті знайшла контакт за візиткою й написала коротке повідомлення: подякувала за подарунок, сказала, що кошик виявився несподіваним і дуже гарним. Надіславши, вона майже відразу пошкодувала, ніби зробила щось надто сміливе.
Відповідь прийшла швидше, ніж вона встигла прибрати телефон.
Мирослав написав, що радий її повідомленню, що довго вагався, чи не видасться подарунок нав’язливим, і запропонував зустрітися після свят. Формулювання було м’яким, майже діловим: він хотів би показати їй один ресторанний інтер’єр і почути її думку про кольорові поєднання, бо вона, як йому здалося, тонко відчуває стиль.
Оксана розсміялася сама на кухні. Привід був очевидним, але не грубим. У ньому була повага до її професії, а не звичне чоловіче «давай кудись сходимо».
Вона відповіла згодою.
Святкову ніч Оксана зустріла з Наталею. Вони не стали влаштовувати гучне застілля, просто приготували легку вечерю, поставили на стіл фрукти з того самого кошика, відкрили пляшку доброго ігристого й довго розмовляли про все, що за останні місяці не встигли проговорити спокійно.
— Загадала щось? — спитала Наталя, коли за вікном почулися далекі хлопки й місто ніби на хвилину затримало подих.
Оксана подивилася на вогні в темному склі.
— Так.
— Чоловіка з домом, машиною й нормальною психікою?
— Просто щастя, — відповіла Оксана після паузи. — Без уточнень. Нехай життя саме вирішить, у якому вигляді його принести.
Наталя підняла келих.
— Ось за це й вип’ємо. За щастя без принизливих умов.
Після свят Мирослав справді запросив її до ресторану. Він зустрів Оксану біля входу, відчинив перед нею двері й ніяк не прокоментував ні її сукню, ні зачіску надто захоплено, як це часто роблять чоловіки, які хочуть справити враження. Лише сказав:
— Ви дуже гармонійно виглядаєте. Ніби цей вечір був придуманий під вас.
І Оксана несподівано зніяковіла сильніше, ніж від будь-якого гучного компліменту…
