Іноді один учинок здається надто малим, щоб щось змінити. Але саме такі вчинки залишаються в серцях.
Полита трава. Прибрана могила. Букет, принесений не з обов’язку. Добре слово, сказане людині, яка плаче біля пам’ятника.
Зелена трава на могилі Матвія була більшою, ніж просто трава. Вона стала знаком життя, яке триває навіть після втрати.
Знаком пам’яті, що не вигорає під сонцем. Знаком любові, здатної пережити смерть і поєднати людей, раніше зовсім чужих одне одному.
І щоразу, коли Павло схилявся над землею з лійкою в руках, Віра й Микола розуміли: дива іноді мають зовсім простий вигляд.
У них немає сяйва, гучних слів і урочистих обіцянок. Іноді диво — це літня людина, яка приходить у спекотний день і поливає траву на могилі чужого сина, бо не може дозволити пам’яті зів’янути.
